Створення даного блога має на меті розповісти про шкільне життя, обмін творчими доробками, досвідом з педагогами, розв’язання проблемних завдань, поради для роботи з дітьми та батьками, позакласної роботи.

четвер, 8 березня 2012 р.

Сценарій свята для учнів початкових класів "Живи, книго!", приурочений до Всесвітнього Дня книги


Живи, книго!
(сценарій свята)

Мета. Формувати в учнів бажання читати книги, розвивати інтерес до читання, викликати почуття поваги та шанобливе ставлення до книги, вироблення потреби користуватися бібліотекою, виховувати любов до книги, прищеплювати знання та вміння бережливого поводження з нею.
Місце проведення: актовий зал.
Оформлення залуВиставка книг,  іграшки, малюнки книг, презентації до пісень, на сцені вислів: «Дім без книги – дім без сонця».

План-конспект

Пісня
 НАМ БЕЗ КНИГ НІЯК НЕ МОЖНА
(Під фонограму (мінус) пісні «Посмішка», слова Рибак О.М.)

Розтають сніги холодні,
Чуть пташиний спів.
Очі в нас цвітуть ,як квіти,
Від хороших слів. 
Бо сьогодні день щасливий,
Вшанування книг.
Лиш вони приносять диво,
Як зимовий сніг.          

Приспів
Це до книги йдуть на свято
І дівчата, і хлоп'ята.
Книга — вірний друг найкращий
Розуму всіх вчить.
Дорога нам книга кожна,
Нам без книг ніяк не можна,
Нам без книг ніяк не можна!
В цьому світі жить.

Книга завжди нас навчає:
Як творить добро,
Як до мрії шлях долати,
Перемогти зло.
Друзів вірних де шукати,
З кого приклад брать?
Книгу,наш порадник щирий,
Будем шанувать.

(Діти співають під мелодію пісні («В кожній малій дитині…»)
1-й учень
Свято книжки зазвучало
Серед міста, як сигнал.
За годину місто стало,
Як один читальний зал.
2-й учень
Всі читають урочисто
І безвусі, й вусачі.
Скільки мешканців у місті,
Стільки в місті читачів.
3-й
учень
В кожнім домі, в кожній хаті,
У містах і на селі,
Хто навчився вже читати,
Має книжку на столі.
4-й учень
Дружба з книгою — це свято,
Не було б його у нас,
Ми б не знали так багато
Про новий і давній час.
5-й учень
Книгу зрозумілую,
Чесну
, добру і сміливу,
І дівчатка й хлоп’ята,
Хочуть вс
і їх прочитать!
6-й учень
І найменшенька дитина,
Що не вміє ще читати,
Ледь колисочку покине –
Просить книжку показати.
7-й учень
Сторінки книжок завітних
Всіх нас доброго навчать —
Працювати і учитись,
І Вітчизну шанувать!

Бібліотекар
Пора додому! Цілий день я працювала,
Книжки потрібні усім дітям видавала,
На жаль, не всі хочуть із книгами дружити,
Прийдеться завтра про це знову говорити.
Пісня
В Коваленко  Гриші
Книги – найбрудніші!
Всі вони патлаті,
Порвані, горбаті.
Ну, нема на них лиця:
Без початку, без кінця.
Палітурки, як ганчірки,
Ті книжки ридають гірко.

Бився Гришка з хлопчаками,
Та махав книжками,
Дав Мишку по голові -
Замість книжки стало дві!
(З'являється Гришка, дуже неохайний хлопчина. Назустріч йому юрба
школярів. Гришка замахується на них портфелем, школярі розбігаються. Він за ними . На сцену виходять «драні» книжки.)

Гірко "Гоголь" всім жалівсь:
Чепурун він був колись,
Хто б тепер його впізнав?
Нечупарою він став.

Бідоласі "Робінзону"
Шкіру зідрано з картону.
Намальовано гарбуз,
Ще й великий чорний вус.

В “Математиці” Петрова
Намальована корова!
Хто цю книжку візьме стиха,
Той зазнає горя й лиха".
(Повільно)
Запитала книжка в книжки:
«Як позбутися нам Гришки?»
І сказали «Браття Грімм»:
Брати Грімм (Брати Грімм. Якоб, Вільгельм)
"Ми знайдемо кращий дім!"

 «Дівчата і хлоп'ята
Калічать книг багато!
Втечем в бібліотеку
Затишно й любо там.
Вона тут недалеко.
В ній добре буде нам!»
Виходять «книги», виконують пісню про бібліотеку
(Учні в костюмах книжок сходять зі сцени, залишаються ведучі - хлоп­чик і дівчинка. На сцені - нібито зал бібліотеки.)
(Під мелодію «Хай радіють усі»)
Хлопчик
Безпритульниці-каліки
Увійшли у зал великий.
Світять лампи над столом,
А полиці всі - за склом.
Всі у шкіряній оправі
Там книжки уздовж стіни.
І, як глядачі цікаві,
Зверху дивляться вони.
Приспів
Хай радіють книжки,
І великі, й малі,
Хай завжди будуть книги в безпеці (2р.)
(На сцені знову з'являються Гришкові книжки, вони втекли від свого господаря в бібліотеку.)
Хлопчик:            
А Франко старий в тривозі
Утекти уже хотів,
Та побачив на дорозі
Гурт суворих сторожів.
("Франко" удає, ніби, злякавшись, тікає. Книжки збиваються докупи. Захо­дять сторожі - п'ять хлопців, одягнених в однакові темні халати, в руках щітки, швабри, вони труть ними підлогу.)
Хлопчик
Принесли вони водиці,
Стали зали прибирать.
Підмітати всі полиці,
Палітурки витирать.
Дівчинка         
Як підлогу стали терти,
У кутку, біля стіни,
Купу книг брудних, подертих
Враз побачили вони.
Хлопчик       
Не було у них лиця.
Ні початку, ні кінця,
Палітурки, як ганчірки...
Сторожі ридали гірко.
Сторожі          
Бідні книги, на шматки
Вас порвали хлопчаки!
Ми пошлем вас до лікарні –
Лікарі там дуже гарні.
Там вас, бідних, пожаліють,
І почистять, і зашиють.
І підклеять вас на славу,
І одягнуть у оправу!

Заходить бібліотекар
Звуки дивні ніби чула…
Чарівні книжки може проснулись.
Коли серце мудрістю горить,
Чари злі розвінчуються вмить.
До ваших послуг -  мої володіння,
Книжки подарують знання вам і вміння.

Іде геть.
На сцені з'являється книга «Українські народні казки»(Книжка співає пісню на мелодію Н.Май)

Я - книжка для усіх цікава,
Мене читають залюбки.
В бібліотеці буваю мало
І не відлежую боки.
У світ казковий всіх вас кличу,
Мене щодня ви берете.
Та в багатьох погані звички,
Той їсть зі мною, а той мне.

Той рве сторінки, букви коле,
Цей замальовує рядки,
Той в ліжку, а не коло столу,
Мене читає, лежачи.

Якби сміливців всіх зібрати,
Що тут живуть між сторінками,
      2 рази
І нечемних учнів покарати
За поведінку із книжками.
                                             (З’являється Котигорошко)
Котигорошко
А я тут! Котигорошко.
Чую, чую нарікання.
Готовий виконати прохання.
Грізну булаву в руках тримаю.
Хто погано поводився з книгами, питаю? (Дістає список).
Ого, як вас тут написано багато,
Доведеться товариство для допомоги скликати.

Пісня козаків(раз, два, три…)
Ми казковії герої,
Раз, два, три.
За книжки йдемо до бою,
Раз, два , три.
Хто не дружить із книжками,
Той зустрінеться із нами.
Раз, два, раз, два, раз, два, три.
Ми сміливі та завзяті,
Раз, два, три.
За книжки йдем воювати. 
Раз, два, три.
Хто не дружить із книжками,
Той зустрінеться із нами.
Раз, два, раз, два, раз, два, три.
Зброю маємо надійну,
Раз, два, три.
Служить книгам будем вірно.
Раз, два, три.
Хто не дружить із книжками,
Той зустрінеться із нами.
Раз, два, раз, два, раз, два, три.
Якщо маєте провину,
Раз, два, три.
То ніщо вже нас не спинить.
Раз, два, три.
Хто не дружить із книжками,
Той зустрінеться із нами.
Раз, два, раз, два, раз, два, три.
Козаки
Що ж, козаки, хай вороги книжок виходять з нами змагатися.  
(Вбігає книга)
Почекайте, почекайте,
Тут є й добрі діти, знайте.
Вони читають книг багато
Для себе, сестрички й брата.
І це до них красуня ніжна
Поспішає Білосніжка.  
(Входить Білосніжка і семеро Гномів)
Білосніжка
Дійсно, в цій школі є такі чудові діти.
Як за них не порадіти?!
Нехай зараз кожен руку піднімає,
Хто більше, як 100 слів за хвилину, читає.
А хто щодня цілу годину читає,
Хай дві руки піднімає.
Пісня Гномів (На мотив пісні «Голубой вагон»)
Гноми
Про усе на світі знають гноми,
Бо читають книги ніч і день,
Хоч маленькі, та такі невтомні,
Ми є приклад
 добрий для дітей.
Приспів
Читати, читати, читати, читати,
Читати, читати просимо всіх вас.
Будете, будете, будете, будете.
Будете, будете знати більше нас.
Гноми книги поважають,
Шанобливо ставляться до них.
Гномам книги все розповідають,
Тож шануйте книги так, як ми.
Приспів
Чути плач і стогін.

Що за шум, що за плач?
(Розтріпані, понищені книги визирають з-за лаштунків).
Книги
Нам соромно показатися.
Ми понищені, ми потріпані.
(Книги співають пісню на мотив «Бременських музикантів).
Книжки співають пісню
Ох ви, буквочки мої розмальовані,
Ви сторіночки мої пошматовані,
Навтішався з вас Івась досхочу.
Разом
Ох, доходить до плачу!
ІІ к.
Всі малюнки Ростик з мене вчора вирізав,
А на схемах букви різні понаписував.
Як природи я дітей тепер навчу?
Разом

Ох, доходить до плачу!
ІІІ к.
Цифри в прикладах зробилися з вусами,
Кілометри замінилися кілограмами.
Про задачі я зовсім уже мовчу.
Разом
Ох, доходить до плачу!
IV к.
Скільки правил мудрих я в собі тримаю,
Але декого нічому не навчаю.
Від поводження
Андрійка аж кричу.
Разом
Ох, доходить до плачу!
Медсестра
Від своїх поганих господарів, які зовсім не бережуть підручників, псують їх, рвуть листки, кидаються ними, книги сильно хворіють. Тож доводиться  їх лікувати.
(Звучить мелодія з кінофільму « Іронія долі». Кілька дітей у білих халатах, ковпаках, на обличчях - білі марлеві пов'язки, над столом імітують операцію, маніпулюють ножицями, голкою, ватою. Чути слова "головного лікаря": "асистент, перевірте тиск, скальпель" тощо. Після "опе­рації" він звертається до залу, показуючи вилікувані книжки).
Лікар              
Вийшли книги із лікарні,
Сторінки їх стали гарні,
На нові оправи вміло
Ярлики їм наліпили.
Понесли в просторі зали –
І полиці їм вказали.
Тепер будуть у безпеці,
Всі стоять в бібліотеці.
(Діти знову по обидва боки сцени. З'являється Гришка. Він щось шукає)
Хлопчик         
А у Гришки знов невдача:
Задана йому задача.
Став шукать задачник Гришка -
Заглядає він під ліжко,
Під столи, під табуретки,
Під дивани і кушетки,
У печі шука, в відрі
І у буді, і в дворі!
Дівчинка          
Гриші боляче і кривдно,
А задачника не видно.
Що робити ? Як тут буть ?
Де задачник роздобуть ?
Хоч топися - хоч в далеку
Поспішай бібліотеку.
(Хлопчик поспішає у бібліотеку)
Дія І
Картина І
(Ліниве царство. Лінь на сцені з підбитим оком, поруч Шпаргалка з перев’язаною рукою та головою)
(Музичний супровід)
Хитрість
Треба, треба щось зробити,
Щоб навчання зупинити,
Раду мудру хай поглине
Море хитрості і ліні.
Шпаргалка.
Ну, звичайно! Хитрість знову
Напланує нам пригоди.
Нам же – втілювати змову,
Маєм й так немало шкоди.
Лінь
Дуже гостра на язик ти,
Планів маєш ти чимало,
А дійшло як до роботи –
Очі нам попідбивали.
(Показує на себе й Шпаргалку)
Хитрість
Ось про це веду я мову.
Мудрій Раді помстимося:
Владу всю забрала в школах,
Та ми легко не здамося.
Ми у закладах навчальних
Лінь посіємо й байдужість.
Сила наших помст – безжальна,
Рада пожалкує дуже!
Шпаргалка
Помста – справа це корисна!
Треба владу захопити!
Лінь
Ми на помсту згодні, звісно,
Але як її здійснити?
Хитрість
Та невже б я сподівалась
На ваш розум та ідеї?!
В мене є сестра – Підступність,
Я порадилася з нею.
Незвичайне ось є зерня,
В ньому сила – надзвичайна.
Лиш посій – колючим терням
Хаос проросте негайно.
(Показує зернятко, Шпаргалка і Лінь – у захваті)
Де завзяття панувало -
Запанує лінь сонлива,
А до неї зла немало
Ще додасть чарівна сила:
І байдужість, і недбальство,
І недобрі, злі розмови,
Переможе все нахабство
Та підступні підлі змови.
Але щоб зернятко бридке
Змогло швидко прорости,
Для посіву треба швидко
Місце темне нам знайти.
Шпаргалка
Може, кинуть в Міністерстві,
Що освітою керує?
Лінь
Ні, не вийде – не пронести,
Охорона контролює.
Краще, може, у аптеку?
Хай на ліки повпливає.
Ні, скоріш – в бібліотеку,
Більше там дітей буває.
Хитрість
Дуже добре, це підійде.
Діти – ґрунт наш благодатний.
Там у нас, напевне, вийде,
Гей, дівчата, поспішайте.
Пісня книжкові друзі
І. Книги дружать з дітворою
Полюби їх у житті.
І улюблені герої
Будуть друзями в путі.(2р.)
ІІ. Сторінки книжок завітних
Всіх нас доброго навчать.
Працювати і учитись
І Вітчизну шанувать.(2р.)
ІІІ. Книга друг наш незмінний,
Друг любимий з давніх літ.
Ми побачим Україну
Від заходу аж на схід.(2р.)

(Всі заходять)
Картина ІІ
(Шкільна бібліотека. Учні сидять за столом)
1учень
Реферат – корисна штука,
Щоб там не казали люди:
Додаткова це наука,
І оцінка добра буде.
Треба ще обрати тему,
Щоб для всіх була цікава,
Час не гаймо ми даремно
І берімося до справи.
2учень
Напишу мабуть про греків
Чи про римлян стародавніх.
3учень
Книги до бібліотеки
Надійшли про них недавно.
(Із-за завіси виглядають Лінь, Шпаргалка і Хитрість)
Лінь
Заморилась я чекати,
Час зернятко вже кидати.
Шпаргалка
Ні, там книжка є чарівна,
Викликає Раду вірну.
Книгу треба нам забрати
І зернятко вмить кидати.
(Крадуть книгу кидають зерня)
(Лунає музика, діти завмирають, потім оживають і починають скаржитися)
1учень
Відбулося химерне щось.
Може, це пояснить хтось?
Такі заклади завжди я
Дорогою десятою минаю.
2учень
Себе я також не впізнала!
Книжки хіба мені важливі?
Та ні, це просто неможливо.
Як може хтось сюди ходити?
Нема чого нам більш робити!
3учень
Шкідливий заклад цей і зайвий,
Нам треба знищити негайно.
Хай час наш вільний не марнує.
І легкість кожен з нас відчує,
Коли бібліотек не буде,
І нам подякують всі люди.
1учень
Тоді вночі проберемося
І до пожежі ми вдамося.
Розірвемо книжки й журнали,
Щоб інші їх не прочитали.
2учень
А зараз гайда на повітря,
Бо атмосфера тут огидна.
Книжковий пил мене дратує,
І кожен з вас хай помудрує,
Як нам уникнути навчання,
Нудного вчителя повчання.
Робота, що надокучає,
Хай жити нам не заважає.
(Лунає музика, діти вибігають із бібліотеки, з полиць стрибають книжки)
Книжки
Ой, рятуйте, небезпека!
Вже пожежа недалеко!
Книжки
Що це сталося з дітьми?
Були в нас помічники,
І раптово все змінилось.
Невже я в дітях помилилась?
Книжки
Ні, були це добрі діти,
І, нема де правди діти,
Нас вони не ображали,
Берегли і лікували.
Книжки
Так, вони книжки  читали,
Вчили і конспектували,
Прагнули до знань весь час.
Таке ж я бачу перший раз.
Книжки
І недбалі, й агресивні,
Та ще й на такому рівні!
Не байдужість – небезпека.
Так й до лиха недалеко!
Книжки
Злодій наробив тут бід.
Погляньте, він залишив слід!
(Піднімає з підлоги вирізаний з паперу слід)
Треба поміч викликати –
Мудру Раду турбувати.
В них завжди важливі справи,
Та на злодіїв управу.
Лиш вони знайти у змозі,
Не залишать нас в облозі.
Книжки
Небезпека ця загальна,
Раду викликай негайно!
Книжки
Але де ж чарівна книга?
Додалося ще нам лихо!
Книжки
Так, чарівна книга зникла.
На полиці цій я звикла
Бачити її весь час.
Ой! Пограбували нас!
Книжки
І насправді, злобна сила,
Не лише дітей змінила –
Без заклять нас лишила!
Книжки
Що робити? Хто підкаже?
Хто закляття мудре скаже?
Книжки
Зараз я його згадаю.
Я його, напевне, знаю.
Там було таке щось, схоже:
«Хай нам Рада допоможе!»
(Всі разом тричі повторюють, на сцені з’являється перелякана Лінива  рада з книгою заклять)
Книжки
Що це за примари дивні,
Якісь кошлаті, агресивні?
Книжки
Переплутаним закляттям,
Прочитаним з таким завзяттям,
Ми викликали іншу Раду,
Але ми і тому вже раді,
Що книга наша повернулась,
Аж злодії навіть незчулись.
Книжки
Зловмисників хапайте, бийте,
На наше зазіхать не смійте!
(Лінива рада намагається втекти, книжки хапають її, відбирають книгу заклять, Лінива рада виривається, тікає через залу, зупиняється)
Лінь
Оце вже ми попали знову!
А хтось вів дуже хитру мову:
«Книжки сумирні і не б’ються»
Хитрість
Мерщій, вже глядачі сміються!
(Вибігають із зали, книжки погрожують у слід, кричать «забирайтесь, вимітайтесь, і ніколи не вертайтесь!» Розгортають книгу заклять і читає)
О шановна Рада Мудра,
Випала хвилина трудна.
Звертаємось про допомогу,
До нас прийди, як маєш змогу.
(З’являється Мудра Рада)
Мудрість
Навіщо турбувати Раду?
Книжки
Потрібна ваша нам порада.
Мудрість
Якщо потрібна не нагальна,
Догану випишем негайно.
Знання
Зачекай-но, зачекай,
Сваритися не поспішай.
Бібліотеку не впізнати!
Щось, напевно, мало статись!
Довідник
Де діти, читачів куди ви діли?
Невже читальну залу ви закрили?
Потрібно дітям готуватись,
Щоб легше їм було навчатись.
Книжки
Хіба це ми? Як ми могли?
Та зранку діти тут були,
Аж раптом сталось якесь лихо:
Негайно стало тихо-тихо,
А потім діти, як здуріли!
Книжки
Або їх наче підмінили:
Казали, що читання – шкода,
Хіба пройшла читати мода?
Книжки
А може, вірус небезпечний
Сховався десь тут поміж книги.
Він зараз – дуже недоречний,
Тільки почавсь навчальний рік.
Мудрість
А чи бува це не зловмисник,
Тут шкоди наробив навмисно?
Книжки
Мабуть, таки хтось нагрішив.
Дивіться слід він свій лишив.
Весь чорний і брудний, як бачиш,
Мабуть господар був ледачий.
Книжки
А ось, дивіться, папірець!
(Передає знайдену шпаргалку.)
Знання
Ти справжній слідчий, молодець!
Дрібненькі літери і цифри - 
Шпаргалки так робити звикли.
Мудрість
Все зрозуміло, це, можливо,
Тут винна Рада ця лінива,
У Ради, знаю, є зернятко –
Це винуватець безпорядку.
Довідник
Зробити треба нам ось це –
Знайти і знищить зеренце!
Шукайте швидко, бо вростає –
Й ніхто його вже не здолає.
Знання
Можливо, діти допоможуть,
Вказати, де зернятко, зможуть?
(Діти підказують, Книжка  бере зерно в руки. Мудрість читає над зерном закляття з книги)
Мудрість
Нехай зернятко злостиве,
Силу матиме щасливу,
Проросте лише знанням,
Інтересом до навчання,
Щоб ніяка злобна сила
Владу тут не захопила.
(Лунає музика, Рада і книжки відступають на задній план (ховаються), в бібліотеку повертаються діти)
1учень
Просто це якась морока –
Готувалась до уроку,
Ось розкладені папери…
Як опинилась я у сквері?
2учень
Це з всіма трьома так стало,
Та часу лишилось мало.
Нам розв’язувать загадки,
В нас уроки не в порядку.
(Сідають за столи, починають гортати книги)
3учень
Ось і я обрала тему –
Про Піфагора, теорему,
Що на уроці м вивчали.
На цю ще тему не писали!
1учень
Ось так, книжки бібліотечні
Таки важливі і доречні,
І готуватись до уроків,
Й цікаві всі такі - нівроку!
2учень
Книжки – це мудрий друг, порадник.
В бібліотеці завжди раді
Тим, хто книжки цінує, любить,
А не псує їх і не губить.
(Виходить Мудра рада, книжки)
Мудрість
З такими ось помічниками
І зло, і хитрість перед нами
Безсилі, як ми не старались
І посварити намагались
З книжками наших читачів.
Книжки
Уроком хай для глядачів
Випадок стане цей повчальний.
Книжки
Бібліотека – заклад незвичайний,
У ньому – мудрість тисяч поколінь,
Нехай минає її хитрість й лінь.
Книжки
Хто тут книжки читає змалку,
Потреб не має у шпаргалках.
(У читальний зал вбігає малий хлопчина з криком)
Гриша               
Книжки ви даєте тут?
Книги - в крик на всі лади:
Книжки (хором):
А-а, знов Гришка?!
- Геть іди!!!
(Здіймається галас, шум, гамір. Книжки проганяють Гришку, який, прикриваючись портфелем, тікає зі сцени)
Хлопчик        
Я давно писав цю книжку
І, признатися, був рад,
Як на днях зустрів я Гришку
По дорозі в Біблеград.
Він давно вже не дитина,
А відомий інженер.
В нього є малий хлопчина,
Славний колекціонер.
Побував у них я вдома,
В них полиця над столом.
П'ятдесят чотири томи
Там побачив я за склом.
В палітурках пречудових.
Дружно вирівнялись в ряд,
І Шевченка, і Федькович,
Наче вийшли на парад.
Добре жить їм біля столу -
Хазяї їх бережуть.
І нікуди, і ніколи
Вже вони не утечуть!
Книга
Я – книга, я товариш твій,
Ти зберегти мене зумій,
Тобі поради добрі дам,-
Ти бережи мене від плям.
Гортаєш - пальчики не слинь –
Оцю погану звичку кинь.
Листків, гляди, не загинай,
Зроби закладини і їх вкладай.
Мене папером обгорни,
Де взяв – туди і поверни…
І пам’ятай, що я твій друг,
Та знай, що я для чистих рук!
Закладка  (виносить правила)
Я - закладинка маленька;
Я охайна,  чепурненька,
Листків даремно не гортай,
Там, де закладинка, читай!
Бібліотекар
А зараз настає урочиста хвилина: ми приймаємо учнів 2-х класів у читачі.
Клятва читача
Я, учень Львівської санаторної школи, урочисто клянусь: не рвати , не псувати книг, не загинати сторінок, не робити записів і позначок, обгорнути й берегти книгу так, щоб нею могли користуватися інші школярі.
(Бібліотекар роздає дітям пам’ятки читача)
Пісня (переклад Дацко О.Б.)
Гімн бібліотекарям
Якщо мрієш знайти чудеса,
В казку зайти випадково.
Зовсім не треба блукати в лісах,
І відправлятись в дорогу.

Є по-сусідству бібліотека!
З різними ліками, наче аптека.
Від підступності, підлості, ліні,
Лікують книги в роках посивілі.

Бібліотека є по-сусідству!
Засоби всі є тут від каліцтва.
Щоби розумним, великим стати,
Треба про книги не забувати.

В залах рядками стоять стелажі,
Тисячі книг на полицях.
Кожен знайде тут щось для душі,
З`явиться радість на лицях.

Світ пригод і царство ідей,
Знань джерело і науки.
І для дітей, і дорослих людей –
Бібліотека під руку.

Бібліотека – це не музей,
Бібліотеку не можна минати.
Знати важливо для всіх людей,
Книги умій  шанувати.
Використано: інтернет-ресурси, публікації з журналів «Навчання та виховання», «Шкільна бібліотека»
Сценарій уклали: Рибак О.М., Дацко О.Б.

Василь Сухомлинський


 
Народився Василь Сухомлинський 28 вересня 1918 року в селі Василівці Василівської волості Олександрійського повіту Херсонської губернії (тепер Онуфріївський район Кіровоградської області) в бідній селянській сім'ї. Тут минули його дитинство й юність. Як і решта селянських дітей, він вчився в рідному селі у школі і в 1933 році закінчив семирічку. Влітку 1933 року мати провела молодшого сина Василя до Кременчука. Спочатку Сухомлинський подався в медичний технікум, але незабаром пішов звідти, поступив на робітфак, достроково закінчив його і був прийнятий до педагогічного інституту. З 1935 р. починається педагогічний шлях В. О. Сухомлинського. В 17 років він став вчителем заочної школи недалеко від рідного села. Перевівся до Полтавського педагогічного інституту заочником і закінчив його в 1938 році. Закінчивши інститут, Сухомлинський повертається в рідні місця і працює викладачем української мови і літератури в Онуфріївській середній школі. В 1941 році добровольцем йде на фронт. В січні 1942 року молодший політрук Сухомлинський був важко поранений, захищаючи Москву. Тільки дивом залишився живий. Осколок снаряду залишився в його грудях назавжди. Після довгого лікування в шпиталі на Уралі він просився на фронт, проте комісія не могла визнати його навіть умовно здоровим для військової служби. Його призначили директором середньої школи в селищі Ува Удмуртської АРСР. Як тільки рідні місця були звільнені, він повернувся на Батьківщину і став завідувачем районного відділу народної освіти. Проте вже в 1947 році Сухомлинський просився назад до школи. В 1948 році Васи́ль Олекса́ндрович стає директором Павлиської середньої школи і беззмінно працює протягом 23 років до кінця своїх днів. В 1948 році це була звичайна, пересічна школа, до того ж ще і майже зруйнована за роки війни, відомою її зробив Сухомлинський. Педагог, як і філософ, потребує десятиріччя, щоб сформулювати свої світоглядні принципи, скласти педагогічні переконання. Багато років пішли на це і в Сухомлинського. Ці 23 роки стали найпліднішим періодом його науково – практичної та літературно – публіцистичної діяльності. Звичайну сільську школу він перетворив у справжню педагогічну лабораторію, де видобував скарби педагогічної мудрості. У 1955 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Директор школи – керівник навчально - виховного процесу». З 1957 р. – член-кореспондент Академії педагогічних наук РРФСР. 1958 – заслужений вчитель УРСР. 1968 – нагороджений званням Героя Соціалістичної Праці. Цього ж року обраний членом-кореспондентом Академії педагогічних наук СРСР. Василь Олександрович, як ніхто інший у вітчизняній педагогіці, мужньо ставив і розв’язував проблему формування в молоді національного і естетичного світобачення. Про один із шляхів успішного розв’язання цієї проблеми він писав, що у душі дітей мають увійти кращі народні традиції і стати святим законом, бо не можна уявити народ без імені, без пам’яті, без історії. В дусі українських культурно-історичних традицій вчитель констатував, що мудрість є найважливішою прикметою людини. В його працях часто знаходимо вислови «мудра людська любов», «мудрість жити», «гідність — це мудрість тримати себе в руках». Педагог цілеспрямовано формував у кожного вихованця вміння бути маленьким філософом, осмислювати світ через красу природи. Для Сухомлинського формування естетичного почуття дитини, її емоційної культури — основне завдання гуманістичного виховання.А сприйняття й осмислення прекрасного — основа естетичної культури, без якої почуття лишаються глухими до всього високого й благородного. Привселюдне зізнання, винесене в назву книги «Серце віддаю дітям», підтверджене трудами і щоденними діяннями великого вчителя. Він писав: «Що було найголовнішим у моєму житті? Не роздумуючи, відповідаю: Любов до дітей». На мій погляд, ця теза має стати програмною для нашого вчительства і для наших державотворців. Звернення до педагогічної спадщини В.Сухомлинського, розгляд його педагогічної системи, наявність наукових шкіл та їх активна діяльність як наукова, так і просвітницька, свідчать про плідність і перспективність цього напряму досліджень не лише в структурі історико-педагогічної науки, а й значущість для розв'язання актуальних проблем сучасної освітньої та виховної практики.
2 вересня 1970 року Василь Олександрович Сухомлинський помирає, але його внесок у життя та його твори залишаться назавжди. Василь Олександрович Сухоминський написав 48 монографій, понад 600 статей, 1500 оповідань і казок для дітей. Його книги виходили і виходять масовими тиражами в багатьох країнах світу (Росії, Німеччині, Японії, США, Канаді, Китаї та ін.). Він став визнаним класиком педагогіки 20 ст.


Теоретична, літературно-педагогічна творчість і практична діяльність видатного українського педагога Василя Олександро­вича Сухомлинського (1918-1970) увійшла до історії вітчизня­ної педагогічної думки помітною сторінкою, його педагогічні, публіцистичні та літературні праці й учительський досвід знач­но вплинули на практичну діяльність школи, збагатили педа­гогіку України новими положеннями і думками.

Основні праці В.О. Сухомлинського розпорошені по газетних і журнальних публікаціях, немало їх зібрано і упорядковано в численні тематичні збірки та у тритомному і п'ятитомному (українською й російською мовами) виданнях вибраних творів "неутомимого" трударя педагогічної ниви".

"Ти живеш серед людей. Не забувай, що кожний твій вчинок, кожне твоє бажання позначається на людях, що тебе оточують. Знай, що є межа між тим, що тобі хочеться, і тим що можна. Перевіряй свої вчинки... Роби все так, щоб людям, які тебе ото­чують, було добре".

"Ти користуєшся благами, створеними іншими людьми. Люди дають тобі щастя дитинства. Плати їм за це добром".

"Усі блага і радощі життя створюються працею. Без праці не можна чесно жити... Нероба, дармоїд — це трутень, що пожирає мед працьовитих бджіл. Навчання — твоя перша праця. Йдучи до школи, ти йдеш на роботу".

"Будь добрим і чуйним до людей. Допомагай слабким і без­захисним, ... товаришу в біді. Не завдавай людям прикрості. Поважай та шануй матір і батька, вони дали тобі життя, вони виховують тебе, вони хочуть, щоб ти став чесним громадянином, людиною з добрим серцем і чистою душею".

"Не будь байдужим до зла. Борись проти зла, обману, неспра­ведливості. Будь непримиримим до того, хто прагне жити за раху­нок інших людей, завдає лиха іншим людям, обкрадає суспільство".

Використано інтернет-ресурси


Степан Жупанин


СТЕПАН ЖУПАНИН
(1936-2005)
Між високими горами, рясно вкритими шовковими травами, на березі річки Синявки, що на Закарпатті, знайшло собі притулок місто Іршава (раніше село). Тут, у багатодітній селянській сім'ї Марії Петрівни та Ілька Андрійовича Жупанинів, народився син Степан, якому судилося стати відомим дитячим поетом. Разом з іншими дітьми він бігав на пасовище, що було неподалік батькової оселі, збирав хмиз, ліщинові горіхи, гриби, ягоди, які так щедро дарувала карпатська земля. Зростав хлопчик серед гостроверхих смерек, гірських потоків, синіх полонин і співучих односельчан, які часто збиралися в їхній хаті на вечорниці. Сюди сходилися мешканці Зарічної околиці, щоб разом попрацювати і поспівати. Вони очищали качани кукурудзи, пряли нитки з овечої вовни, з льону чи конопель і, звісно, не обходилось без пісень, легенд, забав. Малий Степанко до кінця вечорниць був із дорослими, допомагав працювати, але понад усе любив слухати оповіді про Довбуша, січових стрільців, про відьом і домовиків, водяників і лісовиків. Від батька навчився коломийок, умів грати на сопілці. А мати часто розповідала хлопчикові різні легенди, притчі, казки.
У школі Степан був кращим учнем. Йому вистачало часу і на захоплення ляльковим театром. А в сьомому класі перед початком лялькової вистави Степан виконав свого власного вірша-пісеньку «Мак і бджілка».
Потім було навчання в Ужгородському університеті, аспірантура, вчителювання в сільській і міській школах, викладання в Ужгородському університеті та робота в Закарпатському інституті вдосконалення вчителів. А останні роки Степан Ілліч працював викладачем Ужгородського училища культури. С. І. Жупанин був доктором педагогічних наук, професором, заслуженим працівником народної освіти України, лауреатом премії імені Лесі Українки та обласної літературної премії імені Федора Потушняка. Він — автор близько 300 наукових праць, підручників, посібників.
Викладацьку діяльність поєднував з літературною. Серед його творчого доробку чимало скоромовок, дитячих закличок, віршованих оповідань, що склали 25 збірок. Серед них: «На високій полонині», «Сестрички-смерічки», «Світле озерце», «Смерековий край», «Гірська стежинка». Він наче продовжує в дитячій літературі Закарпаття традиції Олександра Духновича і Марійки Підгірянки. Поет був переконаний — для дітей треба писати так, як і для дорослих, тільки ще краще.
Своїми мелодійними поезіями Степан Жупанин привернув увагу композиторів. В одному з листів до нього відомий композитор Анатоль Кос-Анатольський писав, що його вірші самі просяться на музику. Понад 100 поезій Жупанина стали піснями і навіть вийшли окремим виданням.
Використано інтернет-ресурси

середа, 7 березня 2012 р.

Анатолій Качан



АНАТОЛІЙ КАЧАН
(нар. (1942)
Народився Анатолій Леонтійович Качан у селі Гур'ївці, що лежить у пониззі Бугу, на Миколаївщині, у сім'ї токаря місцевої МТС. Коли підріс, любив слухати батькові оповіді про те, як колись, ще до війни, у їхній МТС на оцих ланах золотої пшениці знімали славнозвісний кінофільм «Трактористи». Від батька взяв відчуття землі, селянську мудрість і спостережливість. А від матері, чия пам'ять зберігала безліч усіляких пісень, переказів, бувальщин, — доброту й любов до слова.
Після закінчення школи Анатолій працював радіомонтером, а пізніше навчався в Одеському університеті на філологічному факультеті.
Учителювати довелося в незвичайному місті Вилкове, що за десять кілометрів від Чорного моря «розсипалося» в гирлі Дунаю на острівцях, порізаних численними каналами й протоками. Це місто називають ще українською Венецією: тут люди живуть прямо «на воді», а за автобуси і трамваї їм правлять звичайнісінькі човни. І хоч Анатолієві річкова стихія була знайома з дитинства, однак він довго не міг звикнути до такого. Замість прогулятися вранішніми міськими вулицями молодий учитель повинен був добиратися до школи різними протоками на старенькій плоскодонці.
А потім письменник свою долю пов'язав із славнозвісним Дніпром-Славутою, оселившись на його березі в Києві.
З дітьми А. Качан завжди розмовляє серйозно, ніколи не «ламає» язика, не підлаштовується під малечу. У зовнішній незворушності, небагатослівності, розважливості Анатолія Качана ховається широта натури, глибина думок, мислення. Дуже люблять діти, коли Анатолій Леонтійович приходить до них на розмову. Стільки всіляких скоромовок, дражнилок, мирилок, забавлянок знає він, що годі з ним і змагатися!
До читанок, підручників з української мови, книг для позакласного читання включено понад п'ятдесят поезій Анатолія Качана. Він не тільки відомий поет, а й досвідчений журналіст, сумлінний редактор, знавець літератури, заслужений працівник культури України, Відмінник освіти України, лауреат премій імені Миколи Трублаїні та імені Лесі Українки.
Використано інтернет-ресурси

НАТАЛЯ ЗАБІЛА


НАТАЛЯ ЗАБІЛА

(1903-1985)


Є письменники, що цілком віддали своє життя дитячій літературі — дуже важкій, іноді малопомітній, літературній роботі. Серед них, ніби айсберг, височить постать чудової поетеси Наталі Львівни Забіли, чиє життя покладено на олтар служіння Дитячій Музі.
Народилася письменниця 5 березня 1903 року в місті Петербурзі у дворянській родині з великими мистецькими традиціями. Старовинний козацько-старшинський рід Забіл був багатим на яскраві постаті. Його засновник Петро Забіла (1580-1689) славний не тільки рідкісним (особливо на ті часи) довгим віком, а й багатьма справами: як борзнянський полковник у часи Богдана Хмельницького, як генеральний суддя в адміністрації Івана Брюховецького, нарешті як 105-річний генеральний обозний. Рідний дід Наталі — Пармен Забіла (1830—1917) — прославився як скульптор, академік Петербурзької академії мистецтв, автор відомих творів: бюстів Т. Шевченка, М. Гоголя, пам'ятника О. Герцену в Ніцці. Парменів дядько Віктор Забіла (1808-1869) був відомим українським поетом-романтиком, другом Тараса Шевченка, автором популярних пісень «Не щебечи, соловейку», «Гуде вітер вельми в полі». А Надія Забіла (1868-1913) — це не просто Наталчина тітка та дружина видатного художника Михайла Врубеля (1856-1910), а й відома російська співачка з чудовим лірико-колоратурним сопрано. Саме її ми бачимо на знаменитій врубелівській картині «Царівна-лебідь» (1900 р.).
Батьки Наталі вчилися в художньому училищі Штігліца. Отже, дівчинка зростала в атмосфері захоплення художнім словом, музикою, живописом, і це, певна річ, вплинуло на її розвиток, художні смаки. Вона багато читала, зокрема, твори Т. Шевченка, і вже в дитинстві пробувала писати вірші, казки, оповідання. Писала, як пізніше зазначить Наталя Львівна, «сама для себе, не надаючи серйозного значення цій справі і аж ніяк не гадаючи робити з цього свою основну професію».
1917 року сім'я переїжджає в Україну й оселяється в невеличкому селищі Люботин Харківської області. Батько залишився в Петербурзі, тому старшим дітям довелося працювати, щоб якось вижити. Наталя закінчує прискорений курс гімназії, працює на різних посадах, кілька років вчителює в селі Старий Люботин під Харковом. Роки вчителювання багато дали майбутній письменниці — вона дістала чимало безпосередніх вражень про учнівське життя, навчилася бачити в кожному малюкові особистість. У 1925 році Наталя Забіла закінчила історичне відділення Харківського інституту народної освіти. Ще в студентські роки Наталя пише твори для дітей, прозу та поезію. У 1924 році у кам'янець-подільській газеті «Червоний кордон» був надрукований перший вірш Наталі, який мав назву «Війна — війні».
Після закінчення інституту працювала співробітником редакції журналу «Нова книга», в Українській книжковій палаті.
У 1926 році вийшла перша книжка її поезій «Далекий край», а 1927 — перша книжка для дітей — оповідання «За волю» та «Повість про Червоного звіра».
Видавши 1928 року віршоване оповідання для малюків «Про маленьку мавпу», Наталя Забіла твердо стає на шлях творення дитячої літератури. І хоч час від часу у неї виходять книги й для дорослого читача, однак твори для дітей стають її покликанням, її щоденною турботою і з часом приносять їй заслужений успіх і любов мільйонів юних читачів. У 1930 році вона остаточно переходить на творчу роботу, маючи вже десяток — хай здебільшого й невеличких за обсягом — книжок. Більше половини з тих поетичних і прозових збірочок адресувалися юному читачеві: «Пригоди з автобусом» (1928), «У морі» (1929), «Про Тарасика й Марисю» (1930), «Ясоччина книжка» (1934). Пізніше, вже в повоєнний час, вона випустила кілька ліричних збірок поезії для дорослих.
Одним з найкращих творів Наталі Забіли є цикл віршованих оповідань «Ясоччина книжка» (1934). Ця невеличка за обсягом збірка складається з восьми коротких оповіданнячок, об'єднаних однією героїнею — маленькою дівчинкою Ясею. Від першого оповідання «Ясоччин садок» до заключного «Ведмедикова хатка» проходить рівно рік — від зими до зими.
У роки Вітчизняної війни Наталя Забіла жила й працювала в Казахстані. Повернувшись в Україну, очолювала Харківську письменницьку організацію, до 1947 року редагувала журнал «Барвінок». Близько 200 книжок для дітей, переважно для дошкільного та молодшого шкільного віку, видала Наталя Забіла за час своєї літературної діяльності. Великою популярністю у юних читачів користуються збірки: «Під ясним сонцем» (1949), «Веселим малюкам» (1959), «У широкий світ» (1960), «Оповідання, казки, повісті» (1962), «Стояла собі хатка» (1974), «Рідний Київ» (1977, 1982), а також «Вибрані твори» в чотирьох томах (1984).
Творчий доробок Наталі Забіли характеризується різноманітністю тем і жанрів. Не випадково український поет Валентин Бичко назвав її творчість «материнською піснею, цікавою, барвистою, розумною, клопіткою, дбайливою». Не забувала письменниця і про набутий в інституті фах історика. Просто і дохідливо розповіла письменниця малюкам про життя наших далеких предків у п'єсі-фантазії «Перший крок» (1968) та у драматичній поемі «Троянові діти», яка є поетичним переказом «Слова про Ігорів похід», присвятивши її 1500-річчю заснування Києва. У 1972 році ці твори були відзначені літературною премією імені Лесі Українки.
Поетеса широко відома як перекладач та популяризатор в Україні дитячої літератури інших народів. їй належать переклади творів О. Пушкіна, М. Некрасова, С. Михалкова, А. Варто, С. Маршака, К. Чуковського. Плідно вона працювала і в галузі перекладу з французької, польської та інших мов. Твори самої письменниці перекладалися багатьма мовами. а      Крім того, Наталя Забіла була автором підручників «Читанка» для 2 класу (1933) і «Читанка» для 3 класу (1939), які перевидавалися кілька разів.
Наталя Львівна вела велику громадську роботу. Протягом багатьох років була головою комісії дитячої літератури у Спілці письменників України, членом редколегії дитячих журналів, редакційної ради Дитвидаву, виступала на письменницьких з'їздах і нарадах з питань дитячої літератури як критик і літературознавець.
Померла Наталя Забіла 6 лютого 1985 року.
Використано інтернет-ресурси

Живи, книго!

Тихо в бібліотеці, мовчать книжки, про щось розмірковують.Чекають на своїх читачів. Зменшення інтересу до читання – проблема і великих  міст, і маленьких сіл. Бажання змінити цю ситуацію  спонукало шкільного бібліотекаря, Вовк Зоряну Богданівну, провести свято приурочене  Всесвітньому Дню книги.

пʼятниця, 2 березня 2012 р.

Тарас Шевченко



Т. Г. ШЕВЧЕНКО
(1814 — 1861)

      Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9березня за н. ст.) 1814р. в с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії.
      Його батьки, що були кріпаками багатого поміщика В.В.Енгельгардта, незабаром переїхали до сусіднього села Кирилівки.
      1822р. батько віддав його “в науку” до кирилівського дяка. За два роки Тарас навчився читати й писати, і, можливо, засвоїв якісь знання з арифметики. Читав він дещо й крім Псалтиря. У поезії “А.О.Козачковському” Шевченко згадував, як він школярем списував у бур'янах у саморобний зошит вірші Сковороди та колядку “Три царіє со дари”.
      Після смерті у 1823р. матері і 1825р. батька Тарас залишився сиротою. Деякий час був “школярем-попихачем” у дяка Богорського. Вже в шкільні роки малим Тарасом оволоділа непереборна пристрасть до малювання. Він мріяв “сделаться когда-нибудь хоть посредственным маляром” і вперто шукав у навколишніх селах учителя малювання. Та після кількох невдалих спроб повернувся до Кирилівки, де пас громадську череду і майже рік наймитував у священика Григорія Кошиця.
      Наприкінці 1828 або на початку 1829р. Тараса взято до поміщицького двору у Вільшані, яка дісталася в спадщину позашлюбному синові В. Енгельгардта, ад'ютантові віленського військового губернатора п.Енгельгардту. Восени 1829р. Шевченко супроводжує валку з майном молодого пана до Вільно. У списку дворових його записано здатним “на комнатного живописца”.
      Усе, що ми знаємо про дитину й підлітка Шевченка зі спогадів і його творів, малює нам характер незвичайний, натуру чутливу й вразливу на все добре й зле, мрійливу, самозаглиблену і водночас непокірливу, вольову і цілеспрямовану, яка не задовольняється тяжко здобутим у боротьбі за існування шматком хліба, а прагне чогось вищого. Це справді художня натура. Ці риси “незвичайності” хлопчика помітив ще його батько. Помираючи, він казав родичам: “Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе”.
      У Вільно Шевченко виконує обов'язки козачка в панських покоях. А у вільний час потай від пана перемальовує лубочні картинки. Шевченка віддають вчитися малюванню. Найвірогідніше, що він короткий час учився у Яна-Батіста Лампі (1775 — 1837), який з кінця 1829р. до весни 1830р. перебував у Вільно, або в Яна Рустема (? — 1835), професора живопису Віленського університету. Після початку польського повстання 1830р. віленський військовий губернатор змушений був піти у відставку. Поїхав до Петербурга і його ад'ютант Енгельгардт. Десь наприкінці лютого 1831р. помандрував до столиці у валці з панським майном і Шевченко.
      1832р. Енгельгардт законтрактовує Шевченка на чотири роки майстрові петербурзького малярного цеху В. Ширяєву. Разом з його учнями Шевченко бере участь у розписах Великого та інших петербурзьких театрів. Очевидно, 1835р. з Шевченком познайомився учень Академії мистецтв І.Сошенко. Він робить усе, щоб якось полегшити його долю: знайомить з Є.Гребінкою і конференц-секретарем Академії мистецтв В.Григоровичем, який дозволяє Шевченкові відвідувати рисувальні класи Товариства заохочування художників (1835). Згодом відбувається знайомство Шевченка з К. Брюлловим і В.Жуковським. Вражені гіркою долею талановитого юнака, вони 1838р. викупляють його з кріпацтва.
      21 травня 1838р. Шевченка зараховують стороннім учнем Академії мистецтв. Він навчається під керівництвом К.Брюллова, стає одним з його улюблених учнів, одержує срібні медалі (за картини “Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці” (1840), “Циганка-ворожка” (1841), “Катерина” (1842)). Остання написана за мотивами однойменної поеми Шевченка. Успішно працює він і в жанрі портрета (портрети М.Луніна, А.Лагоди, О.Коцебу та ін., автопортрети).
      Вірші Шевченко почав писати ще кріпаком, за його свідченням, у 1837р. З тих перших поетичних спроб відомі тільки вірші “Причинна” і “Нудно мені, тяжко — що маю робити” (належність останнього Шевченкові не можна вважати остаточно доведеною). Пробудженню поетичного таланту Шевченка сприяло, очевидно, знайомство його з творами українських поетів (Котляревського і романтиків). Кілька своїх поезій Шевченко у 1838р. віддав Гребінці для публікації в українському альманасі “Ластівка”. Але ще до виходу “Ластівки” (1841) 18 квітня 1840р. з'являється перша збірка Шевченка — “Кобзар”.
      Це була подія величезного значення не тільки в історії української літератури, а й в історії самосвідомості українського народу. Хоча “Кобзар” містив лише вісім творів (“Думи мої, думи мої”, “Перебендя”, “Катерина”, “Тополя”, “Думка”, “До Основ'яненка”, “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”), вони засвідчили, що в українське письменство прийшов поет великого обдаровання. Враження, яке справили “Кобзар” і твори, надруковані в “Ластівці”, підсилилося, коли 1841р. вийшла історична поема Шевченка “Гайдамаки” (написана у 1839 — 1841 рр.). Поема присвячена Коліївщині — антифеодальному повстанню 1768р. на Правобережній Україні проти польської шляхти. Вона пройнята пафосом визвольної боротьби, містить алюзії, що допомагали читачеві усвідомити її сучасний соціально-політичний підтекст. Не випадково в умовах революційної ситуації в Росії “Гайдамаки” опубліковано 1861р. в російському перекладі в журналі “Современник”.
      Критичні відгуки на “Кобзар” і “Гайдамаків” були, за окремими винятками, позитивними. Майже всі рецензенти визнали поетичний талант Шевченка, хоча деякі з консервативних журналів докоряли поетові, що він пише українською мовою (“Сын Отечества”, “Библиотека для чтения”). Особливо прихильною була рецензія на “Кобзар” у журналі “Отечественные записки”, критичним відділом якого керував В. Бєлінський.
      Навчаючись у Академії мистецтв і маючи твердий намір здобути професійну освіту художника, Шевченко, проте, дедалі більше усвідомлює своє поетичне покликання. 1841р. він пише російською мовою віршовану історичну трагедію “Никита Гайдай”, з якої зберігся лише уривок. Згодом він переробив її у драму “Невеста” (зберігся фрагмент “Песня караульного у тюрьмы”). 1842р. пише драматизовану соціально-побутову поему російською мовою “Слепая”. Того ж року створює історичну поему “Гамалія” (вийшла окремою книжкою 1844р.). Кінцем лютого 1843р. датована історико-побутова драма “Назар Стодоля” (написана російською мовою, відома лише в українському перекладі). У 1844 — 1845 рр. її поставив аматорський гурток при Медико-хірургічній академії в Петербурзі.
      1844р. вийшло друге видання “Кобзаря”. Усі ці твори належать до раннього періоду творчості Шевченка, коли він усвідомлював себе як “мужицький поет” і поет-патріот.
      Новий період творчості Шевченка охоплює роки 1843 — 1847 (до арешту) і пов'язаний з двома його подорожами на Україну. За назвою збірки автографів “Три літа” (яка включає поезії 1843 — 1845 рр.) ці роки життя й творчості поета названо періодом “трьох літ”. До цього ж періоду фактично належать і твори, написані у 1846 — 1847 рр. (до арешту).
      Період “трьох літ” — роки формування художньої системи зрілого Шевченка. Його художню систему характеризує органічне поєднання реалістичного і романтичного начал, в якому домінуючою тенденцією стає прагнення об'єктивно відображати дійсність у всій складності її суперечностей. У ці й наступні роки поет пише і реалістичні твори (“Сова”, “Наймичка”, “І мертвим, і живим...”), і твори, в яких реалістичне начало по-різному поєднується з романтичним (“Сон”, “Єретик”), і твори суто романтичні (“Великий льох”, “Розрита могила”, історичні поезії періоду заслання). Таке співіснування романтизму й реалізму в творчості зрілого Шевченка є індивідуальною особливістю його творчого методу. Художній метод Шевченка — цілісний і водночас “відкритий”, тобто поет свідомо звертався до різних форм художнього узагальнення й різних виражальних засобів відповідно до тих завдань, які розв'язував.
      Перша подорож Шевченка на Україну продовжувалася близько восьми місяців. Виїхавши з Петербурга у травні 1843р., поет відвідав десятки міст і сіл України (рідну Кирилівку, Київ, Полтавщину, Хортицю, Чигирин тощо). Спілкувався з селянами, познайомився з численними представниками української інтелігенції й освіченими поміщиками (зокрема, з М.Максимовичем, В.Білозерським, П.Кулішем, В.Забілою, О.Афанасьєвим-Чужбинським, братом засланого декабриста С. Волконського — М.Рєпніним, з колишнім членом “Союзу благоденства” О.Капністом, майбутнім петрашевцем Р.Штрандманом та ін.). На Україні Шевченко багато малював, виконав ескізи до альбому офортів “Живописна Україна”, який задумав як періодичне видання, присвячене історичному минулому й сучасному народному побуту України. Єдиний випуск цього альбому, що вважається першим твором критичного реалізму в українській графіці, вийшов 1844р. у Петербурзі.
      На Україні Шевченко написав два поетичних твори — російською мовою поему “Тризна” (1844р. опублікована в журналі “Маяк” під назвою “Бесталанный” і того ж року вийшла окремим виданням) і вірш “Розрита могила”. Та, повернувшись до Петербурга наприкінці лютого 1844р., він під враженням побаченого на Україні пише ряд творів (зокрема, поему “Сон”), які остаточно визначили подальший його шлях як поета.
      Весною 1845р. Шевченко після надання йому Радою Академії мистецтв звання некласного художника повертається на Україну. Знову багато подорожує (Полтавщина, Чернігівщина, Київщина, Волинь, Поділля), виконує доручення Київської археографічної комісії, записує народні пісні, малює архітектурні й історичні пам'ятки, портрети й краєвиди. З жовтня по грудень 1845р. поет переживає надзвичайне творче піднесення, пише один за одним твори “Єретик”, “Сліпий”, “Наймичка”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим...”, “Холодний яр”, “Як умру, то поховайте” (“Заповіт”) та ін. Усі свої поезії 1843 — 1845 рр. (крім поеми “Тризна”) він переписує в альбом, якому дає назву “Три літа”. 1846р. створює балади “Лілея” і “Русалка”, а 1847р. (до арешту) — поему “Осика”. Тоді ж він задумує нове видання “Кобзаря”, куди мали увійти його твори 1843 — 1847 рр. легального змісту. До цього видання пише у березні 1847р. передмову, в якій викладає свою естетичну програму, закликає письменників до глибшого пізнання народу й різко критикує поверховий етнографізм і псевдонародність. Видання це не було здійснене через арешт поета.
      Весною 1846р. у Києві Шевченко знайомиться з М.Костомаровим, М.Гулаком, М.Савичем, О.Марковичем та іншими членами таємного Кирило-Мефодіївського товариства (засноване в грудні 1845 — січні 1846 рр.) і вступає в цю організацію. Його твори періоду “трьох літ” мали безперечний вплив на програмні документи товариства. У березні 1847р. товариство було розгромлене. Почалися арешти. Шевченка заарештували 5 квітня 1847р., а 17-го привезли до Петербурга й на час слідства ув'язнили в казематі III відділу.
      Революційні твори з відібраного при арешті альбому “Три літа” стали головним доказом антидержавної діяльності Шевченка (його належність до Кирило-Мефодіївського товариства не була доведена). “За створення підбурливих і найвищою мірою зухвалих віршів” його призначено рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу. На вироку Микола І дописав: “Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати”. Були заборонені й Шевченкові книжки.
      8 червня 1847р. Шевченка привезли до Оренбурга, звідти до Орської кріпості, де він мав відбувати солдатську службу. Почалися місяці  принизливої муштри. В Оренбурзі поет познайомився зі своїми земляками Ф.Лазаревським і С.Левицьким, які стали його друзями й допомагали йому на засланні, в Орській кріпості — з польськими політичними засланцями І. Завадським, С.Крулікевичем, О.Фішером та ін. В Орську він порушив царську заборону писати. Свої нові твори він потай записував до саморобних “захалявних” зошитків. Наприкінці 1849 — на початку 1850р. він переписав ці “невільницькі” поезії в саморобну книжечку, яка згодом дістала назву “Мала книжка”. В Орській кріпості поет написав 21 твір.
      У 1848р. на клопотання Шевченкових друзів його включили як художника до складу Аральської описової експедиції, очолюваної О.Бутаковим. З жовтня 1848р. до травня 1849р. експедиція зимувала на острові Косарал. Під час зимівлі Шевченко багато малював і написав понад 70 поезій. З травня експедиція продовжувала дослідження Аральського моря, наприкінці вересня повернулася до Раїма, а звідти до Оренбурга. За проханням Бутакова Шевченка залишили в Оренбурзі опрацьовувати матеріали експедиції, де він написав 12 поезій. Там потоваришував з польськими засланцями (зокрема, з Бр.Залеським) та штабс-капітаном К.Герном, який попередив Шевченка про наступний обшук і допоміг зберегти “Малу книжку”.
      23 квітня 1850р. Шевченка заарештували за порушення царської заборони писати й малювати. Після слідства в Орській кріпості його перевели до Новопетровського укріплення на півострові Мангишлак, куди він прибув у середині жовтня 1850р. Цей новий арешт мав фатальні наслідки для поетичної творчості Шевченка на засланні: з обережності він змушений був припинити писати вірші і відновив поетичну діяльність тільки незадовго до звільнення (друга редакція поеми “Москалева криниця”). Проте, в ті роки він малював, написав кілька повістей російською мовою і розпочав щоденник. У Новопетровському укріпленні Шевченко створив, зокрема, серію викривальних малюнків “Притча про блудного сина”, яка є одним із найвищих здобутків критичного реалізму в мистецтві середини XIX ст. Загалом же, всупереч царській забороні малювати (але з негласного дозволу безпосереднього начальства) на засланні він зробив сотні малюнків і начерків — переважно пейзажів, а також портретів і жанрових сцен. Сім років перебування в Новопетровському укріпленні — чи не найтяжчих у житті поета. Тільки співчуття таких гуманних людей, як комендант укріплення А. Маєвський та його наступник І.Усков, дещо полегшувало становище безправного солдата-засланця. Після смерті Миколи І (лютий 1855р.) друзі поета (Ф. Толстой та ін.) почали клопотатися про його звільнення. Та тільки 1 травня 1857р. було дано офіційний дозвіл звільнити Шевченка з військової служби зі встановленням за ним нагляду і забороною жити в столицях. 2 серпня 1857р. Шевченко виїхав із Новопетровського укріплення, маючи намір поселитися в Петербурзі.
      У роки заслання Шевченко, як і раніше, працює в різних поетичних жанрах. Він пише соціально-побутові поеми (“Княжна”, “Марина”, “Москалева криниця”, “Якби тобі довелося...”, “Петрусь” та ін.), історичні поеми й вірші (“Чернець”, “Іржавець”, “Заступила чорна хмара”, “У неділеньку у святую” та ін.), вірші й поеми сатиричного змісту (“П. С.”, “Царі”), хоч у ці роки свідомо стримує свій темперамент політичного сатирика. Та головний набуток його творчості 1847 — 1850 рр. — лірика. Лірика й особистого плану, і рольова, в якій чільне місце займають вірші в народнопісенному дусі. За ідейно-художніми якостями і значенням в літературному процесі лірика Шевченка цього періоду — етап не тільки в його творчому розвитку, а й в українській поезії взагалі. Реалістичним психологізмом, відтворенням “діалектики душі”, природністю поетичного вислову вона випереджала літературну добу й створювала грунт для дальшого піднесення української поезії наприкінці XIX ст. (І.Франко, Леся Українка).
      Значення “невільницької” поезії Шевченка в історії української літератури обумовлене також тим, що в роки 1847 — 1850, коли після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства художнє слово на Східній Україні майже замовкло, він був чи не одноосібною активнодіючою силою українського літературного процесу. Слід проте врахувати, що Шевченкова поезія періоду заслання могла реально впливати на розвиток літератури вже після смерті автора, коли більшу частину тих творів було опубліковано в “Кобзарі” 1867р.
      Коли Шевченко виїхав з Новопетровського укріплення, прямуючи через Астрахань, Нижній Новгород і Москву до Петербурга, він (як і комендант Новопетровського укріплення Усков, який дав дозвіл на виїзд) ще не знав, що в'їзд до столиць йому заборонено. Про це поет дізнався в Нижньому Новгороді, де йому довелося затриматися на кілька місяців, поки віце-президент Академії мистецтв Ф.Толстой не виклопотав дозвіл на його проживання в Петербурзі. У Нижньому Новгороді Шевченко написав поеми “Неофіти”, “Юродивий” (незакінчена), ліричний триптих “Доля”, “Муза”, “Слава” та доопрацьовував свої “невільницькі” поезії, які переписував у “Більшу книжку”.
      У кінці березня 1858р. Шевченко приїхав до Петербурга. Літературно-мистецька громадськість столиці гаряче зустріла поета. В останні роки життя він бере діяльну участь у громадському житті, виступає на літературних вечорах, стає одним із фундаторів Літературного фонду, допомагає недільним школам на Україні (складає й видає для них “Букварь южнорусский”), зустрічається з М.Чернишевським, В. і М.Курочкіними, М.Михайловим, І.Тургенєвим, Я.Полонським, М.Щербиною, А.Майковим, М.Лєсковим та ін., з діячами польського визвольного руху — 3.Сераковським, Е.Желіговським, Я.Станевичем, Й.Огризком та ін. У ці ж роки спілкується з українськими літераторами Петербурга — Марком Вовчком, М.Костомаровим, П. Кулішем, Д.Каменецьким, В.Білозерським, Д. Мордовцевим та ін., бере участь у виданні альманаху “Хата” та підготовці до видання журналу “Основа”. Проте для Шевченка були неприйнятними буржуазно-ліберальні погляди Куліша і Костомарова (особливо на селянське питання). Справжня ідейна й особиста дружба встановилася між Шевченком і Марком Вовчком, якій він присвятив вірш “Марку Вовчку”.
      Влітку 1859р. Шевченко відвідав Україну. Зустрівся в Кирилівці з братами й сестрою. Мав намір оселитися на Україні. Шукав ділянку, щоб збудувати хату. Та 13 липня біля с.Прохорівка його заарештували. Звільнили через місяць і запропонували виїхати до Петербурга.
      У ці роки Шевченко багато працював як художник, майже цілком присвятивши себе мистецтву офорта, багато в чому збагативши його художньо-технічні засоби (1860р. Рада Академії мистецтв надала йому звання академіка гравірування). До активної поетичної творчості Шевченко повернувся не відразу: 1858р. у Петербурзі написав лише два вірші, 1859р. — 11 і велику поему “Марія”, а 1860р. — 32. Ще 1858р. почав клопотатися про дозвіл на друкування творів (після повернення з заслання окремі його поезії з'являються в російських журналах, переважно без підпису автора). Сподівався видати зібрання творів у двох томах, де другий том включив би твори, написані після арешту 1847р., однак домігся дозволу цензури лише на перевидання давніх своїх поезій. У січні 1860р. під назвою “Кобзар” вийшла збірка, яка складалася з 17 написаних до заслання поезій (з них тільки цикл “Давидові псалми” повністю опубліковано вперше). Того ж року вийшов “Кобзарь” Тараса Шевченка в переводе русских поэтов”. А 1859р. у Лейпцігу видано (без участі поета) збірку “Новые стихотворения Пушкина и Шевченки”, де вперше надруковано шість нелегальних поезій Шевченка, зокрема “Кавказ” і “Заповіт”. Видання “Кобзаря” 1860р. було сприйнято передовою громадськістю як визначна літературно-суспільна подія загальноросійського значення (рецензії М.Добролюбова, М.Михайлова, Д.Мордовцева та ін.).
      Заслання підірвало здоров'я Шевченка. На початку 1861р. він тяжко захворів і 10 березня помер. Незадовго до смерті написав останній вірш — “Чи не покинуть нам, небого”. У похороні поета брав участь чи не весь літературно-мистецький Петербург (зокрема, М.Некрасов, М.Михайлов, Ф.Достоєвський, М.Салтиков-Щедрін, М.Лесков, М.Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Г. Честахівський). Похований був на Смоленському кладовищі. Через два місяці, виконуючи заповіт поета, друзі перевезли його прах на Україну і поховали на Чернечій (тепер Тарасова) горі біля Канева.
      Смерть Шевченка в розквіті творчих сил була величезною втратою не тільки для української літератури, а для всього вітчизняного письменства і визвольного руху. Та його поезія жила, діяла, поширювалася в списках і російських та закордонних виданнях (празьке видання “Кобзаря” 1876р. включало більшість позацензурних творів поета). З 60-х рр. XIX ст. з'являються перші закордонні праці про його життя і творчість та переклади творів різними мовами світу. Шевченкова поезія і після смерті поета залишається могутнім чинником українського літературного процесу. Важко переоцінити також роль Шевченкової спадщини в розвитку не тільки естетичної, а й соціальної і національної свідомості українського народу. Творчість Шевченка стала новим етапом у розвитку естетичного мислення українського народу. Вона визначила на десятиліття вперед дальший поступ української літератури (не тільки поезії, а й прози і драматургії), прискорила український літературний процес. Шевченко, ім'я якого стоїть в одному ряду з іменами Пушкіна, Лєрмонтова, Байрона, Міцкевича, підніс українську літературу до рівня найрозвиненіших літератур світу.
      Великий вплив мала творчість Шевченка на літератури слов'янських народів (болгарського, чеського, польського та ін.), що був виразно помітним уже в другій половині XIX ст. Шевченкова поезія стала етапом і в розвитку української літературної мови. Шевченко завершив процес її формування, розпочатий ще його попередниками (Котляревський, Квітка-Основ'яненко, поети-романтики та ін.), здійснивши її синтез з живою народною мовою і збагативши виражальні можливості українського художнього слова.
      
Використано інтернет- ресурси