Степан Жупанин

СТЕПАН ЖУПАНИН

(1936-2005)

Між високими горами, рясно вкритими шовковими травами, на березі річки Синявки, що на Закарпатті, знайшло собі притулок місто Іршава (раніше село). Тут, у багатодітній селянській сім'ї Марії Петрівни та Ілька Андрійовича Жупанинів, народився син Степан, якому судилося стати відомим дитячим поетом. Разом з іншими дітьми він бігав на пасовище, що було неподалік батькової оселі, збирав хмиз, ліщинові горіхи, гриби, ягоди, які так щедро дарувала карпатська земля. Зростав хлопчик серед гостроверхих смерек, гірських потоків, синіх полонин і співучих односельчан, які часто збиралися в їхній хаті на вечорниці. Сюди сходилися мешканці Зарічної околиці, щоб разом попрацювати і поспівати. Вони очищали качани кукурудзи, пряли нитки з овечої вовни, з льону чи конопель і, звісно, не обходилось без пісень, легенд, забав. Малий Степанко до кінця вечорниць був із дорослими, допомагав працювати, але понад усе любив слухати оповіді про Довбуша, січових стрільців, про відьом і домовиків, водяників і лісовиків. Від батька навчився коломийок, умів грати на сопілці. А мати часто розповідала хлопчикові різні легенди, притчі, казки.

У школі Степан був кращим учнем. Йому вистачало часу і на захоплення ляльковим театром. А в сьомому класі перед початком лялькової вистави Степан виконав свого власного вірша-пісеньку «Мак і бджілка».

Потім було навчання в Ужгородському університеті, аспірантура, вчителювання в сільській і міській школах, викладання в Ужгородському університеті та робота в Закарпатському інституті вдосконалення вчителів. А останні роки Степан Ілліч працював викладачем Ужгородського училища культури. С. І. Жупанин був доктором педагогічних наук, професором, заслуженим працівником народної освіти України, лауреатом премії імені Лесі Українки та обласної літературної премії імені Федора Потушняка. Він — автор близько 300 наукових праць, підручників, посібників.

Викладацьку діяльність поєднував з літературною. Серед його творчого доробку чимало скоромовок, дитячих закличок, віршованих оповідань, що склали 25 збірок. Серед них: «На високій полонині», «Сестрички-смерічки», «Світле озерце», «Смерековий край», «Гірська стежинка». Він наче продовжує в дитячій літературі Закарпаття традиції Олександра Духновича і Марійки Підгірянки. Поет був переконаний — для дітей треба писати так, як і для дорослих, тільки ще краще.

Своїми мелодійними поезіями Степан Жупанин привернув увагу композиторів. В одному з листів до нього відомий композитор Анатоль Кос-Анатольський писав, що його вірші самі просяться на музику. Понад 100 поезій Жупанина стали піснями і навіть вийшли окремим виданням.

Використано інтернет-ресурси

Анатолій Качан

АНАТОЛІЙ КАЧАН

(нар. (1942)

Народився Анатолій Леонтійович Качан у селі Гур'ївці, що лежить у пониззі Бугу, на Миколаївщині, у сім'ї токаря місцевої МТС. Коли підріс, любив слухати батькові оповіді про те, як колись, ще до війни, у їхній МТС на оцих ланах золотої пшениці знімали славнозвісний кінофільм «Трактористи». Від батька взяв відчуття землі, селянську мудрість і спостережливість. А від матері, чия пам'ять зберігала безліч усіляких пісень, переказів, бувальщин, — доброту й любов до слова.

Після закінчення школи Анатолій працював радіомонтером, а пізніше навчався в Одеському університеті на філологічному факультеті.

Учителювати довелося в незвичайному місті Вилкове, що за десять кілометрів від Чорного моря «розсипалося» в гирлі Дунаю на острівцях, порізаних численними каналами й протоками. Це місто називають ще українською Венецією: тут люди живуть прямо «на воді», а за автобуси і трамваї їм правлять звичайнісінькі човни. І хоч Анатолієві річкова стихія була знайома з дитинства, однак він довго не міг звикнути до такого. Замість прогулятися вранішніми міськими вулицями молодий учитель повинен був добиратися до школи різними протоками на старенькій плоскодонці.

А потім письменник свою долю пов'язав із славнозвісним Дніпром-Славутою, оселившись на його березі в Києві.

З дітьми А. Качан завжди розмовляє серйозно, ніколи не «ламає» язика, не підлаштовується під малечу. У зовнішній незворушності, небагатослівності, розважливості Анатолія Качана ховається широта натури, глибина думок, мислення. Дуже люблять діти, коли Анатолій Леонтійович приходить до них на розмову. Стільки всіляких скоромовок, дражнилок, мирилок, забавлянок знає він, що годі з ним і змагатися!

До читанок, підручників з української мови, книг для позакласного читання включено понад п'ятдесят поезій Анатолія Качана. Він не тільки відомий поет, а й досвідчений журналіст, сумлінний редактор, знавець літератури, заслужений працівник культури України, Відмінник освіти України, лауреат премій імені Миколи Трублаїні та імені Лесі Українки.

Використано інтернет-ресурси

НАТАЛЯ ЗАБІЛА

НАТАЛЯ ЗАБІЛА

(1903-1985)

Є письменники, що цілком віддали своє життя дитячій літературі — дуже важкій, іноді малопомітній, літературній роботі. Серед них, ніби айсберг, височить постать чудової поетеси Наталі Львівни Забіли, чиє життя покладено на олтар служіння Дитячій Музі.

Народилася письменниця 5 березня 1903 року в місті Петербурзі у дворянській родині з великими мистецькими традиціями. Старовинний козацько-старшинський рід Забіл був багатим на яскраві постаті. Його засновник Петро Забіла (1580-1689) славний не тільки рідкісним (особливо на ті часи) довгим віком, а й багатьма справами: як борзнянський полковник у часи Богдана Хмельницького, як генеральний суддя в адміністрації Івана Брюховецького, нарешті як 105-річний генеральний обозний. Рідний дід Наталі — Пармен Забіла (1830—1917) — прославився як скульптор, академік Петербурзької академії мистецтв, автор відомих творів: бюстів Т. Шевченка, М. Гоголя, пам'ятника О. Герцену в Ніцці. Парменів дядько Віктор Забіла (1808-1869) був відомим українським поетом-романтиком, другом Тараса Шевченка, автором популярних пісень «Не щебечи, соловейку», «Гуде вітер вельми в полі». А Надія Забіла (1868-1913) — це не просто Наталчина тітка та дружина видатного художника Михайла Врубеля (1856-1910), а й відома російська співачка з чудовим лірико-колоратурним сопрано. Саме її ми бачимо на знаменитій врубелівській картині «Царівна-лебідь» (1900 р.).

Батьки Наталі вчилися в художньому училищі Штігліца. Отже, дівчинка зростала в атмосфері захоплення художнім словом, музикою, живописом, і це, певна річ, вплинуло на її розвиток, художні смаки. Вона багато читала, зокрема, твори Т. Шевченка, і вже в дитинстві пробувала писати вірші, казки, оповідання. Писала, як пізніше зазначить Наталя Львівна, «сама для себе, не надаючи серйозного значення цій справі і аж ніяк не гадаючи робити з цього свою основну професію».

1917 року сім'я переїжджає в Україну й оселяється в невеличкому селищі Люботин Харківської області. Батько залишився в Петербурзі, тому старшим дітям довелося працювати, щоб якось вижити. Наталя закінчує прискорений курс гімназії, працює на різних посадах, кілька років вчителює в селі Старий Люботин під Харковом. Роки вчителювання багато дали майбутній письменниці — вона дістала чимало безпосередніх вражень про учнівське життя, навчилася бачити в кожному малюкові особистість. У 1925 році Наталя Забіла закінчила історичне відділення Харківського інституту народної освіти. Ще в студентські роки Наталя пише твори для дітей, прозу та поезію. У 1924 році у кам'янець-подільській газеті «Червоний кордон» був надрукований перший вірш Наталі, який мав назву «Війна — війні».

Після закінчення інституту працювала співробітником редакції журналу «Нова книга», в Українській книжковій палаті.

У 1926 році вийшла перша книжка її поезій «Далекий край», а 1927 — перша книжка для дітей — оповідання «За волю» та «Повість про Червоного звіра».

Видавши 1928 року віршоване оповідання для малюків «Про маленьку мавпу», Наталя Забіла твердо стає на шлях творення дитячої літератури. І хоч час від часу у неї виходять книги й для дорослого читача, однак твори для дітей стають її покликанням, її щоденною турботою і з часом приносять їй заслужений успіх і любов мільйонів юних читачів. У 1930 році вона остаточно переходить на творчу роботу, маючи вже десяток — хай здебільшого й невеличких за обсягом — книжок. Більше половини з тих поетичних і прозових збірочок адресувалися юному читачеві: «Пригоди з автобусом» (1928), «У морі» (1929), «Про Тарасика й Марисю» (1930), «Ясоччина книжка» (1934). Пізніше, вже в повоєнний час, вона випустила кілька ліричних збірок поезії для дорослих.

Одним з найкращих творів Наталі Забіли є цикл віршованих оповідань «Ясоччина книжка» (1934). Ця невеличка за обсягом збірка складається з восьми коротких оповіданнячок, об'єднаних однією героїнею — маленькою дівчинкою Ясею. Від першого оповідання «Ясоччин садок» до заключного «Ведмедикова хатка» проходить рівно рік — від зими до зими.

У роки Вітчизняної війни Наталя Забіла жила й працювала в Казахстані. Повернувшись в Україну, очолювала Харківську письменницьку організацію, до 1947 року редагувала журнал «Барвінок». Близько 200 книжок для дітей, переважно для дошкільного та молодшого шкільного віку, видала Наталя Забіла за час своєї літературної діяльності. Великою популярністю у юних читачів користуються збірки: «Під ясним сонцем» (1949), «Веселим малюкам» (1959), «У широкий світ» (1960), «Оповідання, казки, повісті» (1962), «Стояла собі хатка» (1974), «Рідний Київ» (1977, 1982), а також «Вибрані твори» в чотирьох томах (1984).

Творчий доробок Наталі Забіли характеризується різноманітністю тем і жанрів. Не випадково український поет Валентин Бичко назвав її творчість «материнською піснею, цікавою, барвистою, розумною, клопіткою, дбайливою». Не забувала письменниця і про набутий в інституті фах історика. Просто і дохідливо розповіла письменниця малюкам про життя наших далеких предків у п'єсі-фантазії «Перший крок» (1968) та у драматичній поемі «Троянові діти», яка є поетичним переказом «Слова про Ігорів похід», присвятивши її 1500-річчю заснування Києва. У 1972 році ці твори були відзначені літературною премією імені Лесі Українки.

Поетеса широко відома як перекладач та популяризатор в Україні дитячої літератури інших народів. їй належать переклади творів О. Пушкіна, М. Некрасова, С. Михалкова, А. Варто, С. Маршака, К. Чуковського. Плідно вона працювала і в галузі перекладу з французької, польської та інших мов. Твори самої письменниці перекладалися багатьма мовами. а      Крім того, Наталя Забіла була автором підручників «Читанка» для 2 класу (1933) і «Читанка» для 3 класу (1939), які перевидавалися кілька разів.

Наталя Львівна вела велику громадську роботу. Протягом багатьох років була головою комісії дитячої літератури у Спілці письменників України, членом редколегії дитячих журналів, редакційної ради Дитвидаву, виступала на письменницьких з'їздах і нарадах з питань дитячої літератури як критик і літературознавець.

Померла Наталя Забіла 6 лютого 1985 року.
Використано інтернет-ресурси

Живи, книго!

Тихо в бібліотеці, мовчать книжки, про щось розмірковують.Чекають на своїх читачів. Зменшення інтересу до читання – проблема і великих  міст, і маленьких сіл. Бажання змінити цю ситуацію  спонукало шкільного бібліотекаря, Вовк Зоряну Богданівну, провести свято приурочене  Всесвітньому Дню книги.

Тарас Шевченко

Т. Г. ШЕВЧЕНКО

(1814 — 1861)

      Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9березня за н. ст.) 1814р. в с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії.

      Його батьки, що були кріпаками багатого поміщика В.В.Енгельгардта, незабаром переїхали до сусіднього села Кирилівки.

      1822р. батько віддав його “в науку” до кирилівського дяка. За два роки Тарас навчився читати й писати, і, можливо, засвоїв якісь знання з арифметики. Читав він дещо й крім Псалтиря. У поезії “А.О.Козачковському” Шевченко згадував, як він школярем списував у бур'янах у саморобний зошит вірші Сковороди та колядку “Три царіє со дари”.

      Після смерті у 1823р. матері і 1825р. батька Тарас залишився сиротою. Деякий час був “школярем-попихачем” у дяка Богорського. Вже в шкільні роки малим Тарасом оволоділа непереборна пристрасть до малювання. Він мріяв “сделаться когда-нибудь хоть посредственным маляром” і вперто шукав у навколишніх селах учителя малювання. Та після кількох невдалих спроб повернувся до Кирилівки, де пас громадську череду і майже рік наймитував у священика Григорія Кошиця.

      Наприкінці 1828 або на початку 1829р. Тараса взято до поміщицького двору у Вільшані, яка дісталася в спадщину позашлюбному синові В. Енгельгардта, ад'ютантові віленського військового губернатора п.Енгельгардту. Восени 1829р. Шевченко супроводжує валку з майном молодого пана до Вільно. У списку дворових його записано здатним “на комнатного живописца”.

      Усе, що ми знаємо про дитину й підлітка Шевченка зі спогадів і його творів, малює нам характер незвичайний, натуру чутливу й вразливу на все добре й зле, мрійливу, самозаглиблену і водночас непокірливу, вольову і цілеспрямовану, яка не задовольняється тяжко здобутим у боротьбі за існування шматком хліба, а прагне чогось вищого. Це справді художня натура. Ці риси “незвичайності” хлопчика помітив ще його батько. Помираючи, він казав родичам: “Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе”.

      У Вільно Шевченко виконує обов'язки козачка в панських покоях. А у вільний час потай від пана перемальовує лубочні картинки. Шевченка віддають вчитися малюванню. Найвірогідніше, що він короткий час учився у Яна-Батіста Лампі (1775 — 1837), який з кінця 1829р. до весни 1830р. перебував у Вільно, або в Яна Рустема (? — 1835), професора живопису Віленського університету. Після початку польського повстання 1830р. віленський військовий губернатор змушений був піти у відставку. Поїхав до Петербурга і його ад'ютант Енгельгардт. Десь наприкінці лютого 1831р. помандрував до столиці у валці з панським майном і Шевченко.

      1832р. Енгельгардт законтрактовує Шевченка на чотири роки майстрові петербурзького малярного цеху В. Ширяєву. Разом з його учнями Шевченко бере участь у розписах Великого та інших петербурзьких театрів. Очевидно, 1835р. з Шевченком познайомився учень Академії мистецтв І.Сошенко. Він робить усе, щоб якось полегшити його долю: знайомить з Є.Гребінкою і конференц-секретарем Академії мистецтв В.Григоровичем, який дозволяє Шевченкові відвідувати рисувальні класи Товариства заохочування художників (1835). Згодом відбувається знайомство Шевченка з К. Брюлловим і В.Жуковським. Вражені гіркою долею талановитого юнака, вони 1838р. викупляють його з кріпацтва.

      21 травня 1838р. Шевченка зараховують стороннім учнем Академії мистецтв. Він навчається під керівництвом К.Брюллова, стає одним з його улюблених учнів, одержує срібні медалі (за картини “Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці” (1840), “Циганка-ворожка” (1841), “Катерина” (1842)). Остання написана за мотивами однойменної поеми Шевченка. Успішно працює він і в жанрі портрета (портрети М.Луніна, А.Лагоди, О.Коцебу та ін., автопортрети).

      Вірші Шевченко почав писати ще кріпаком, за його свідченням, у 1837р. З тих перших поетичних спроб відомі тільки вірші “Причинна” і “Нудно мені, тяжко — що маю робити” (належність останнього Шевченкові не можна вважати остаточно доведеною). Пробудженню поетичного таланту Шевченка сприяло, очевидно, знайомство його з творами українських поетів (Котляревського і романтиків). Кілька своїх поезій Шевченко у 1838р. віддав Гребінці для публікації в українському альманасі “Ластівка”. Але ще до виходу “Ластівки” (1841) 18 квітня 1840р. з'являється перша збірка Шевченка — “Кобзар”.

      Це була подія величезного значення не тільки в історії української літератури, а й в історії самосвідомості українського народу. Хоча “Кобзар” містив лише вісім творів (“Думи мої, думи мої”, “Перебендя”, “Катерина”, “Тополя”, “Думка”, “До Основ'яненка”, “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”), вони засвідчили, що в українське письменство прийшов поет великого обдаровання. Враження, яке справили “Кобзар” і твори, надруковані в “Ластівці”, підсилилося, коли 1841р. вийшла історична поема Шевченка “Гайдамаки” (написана у 1839 — 1841 рр.). Поема присвячена Коліївщині — антифеодальному повстанню 1768р. на Правобережній Україні проти польської шляхти. Вона пройнята пафосом визвольної боротьби, містить алюзії, що допомагали читачеві усвідомити її сучасний соціально-політичний підтекст. Не випадково в умовах революційної ситуації в Росії “Гайдамаки” опубліковано 1861р. в російському перекладі в журналі “Современник”.

      Критичні відгуки на “Кобзар” і “Гайдамаків” були, за окремими винятками, позитивними. Майже всі рецензенти визнали поетичний талант Шевченка, хоча деякі з консервативних журналів докоряли поетові, що він пише українською мовою (“Сын Отечества”, “Библиотека для чтения”). Особливо прихильною була рецензія на “Кобзар” у журналі “Отечественные записки”, критичним відділом якого керував В. Бєлінський.

      Навчаючись у Академії мистецтв і маючи твердий намір здобути професійну освіту художника, Шевченко, проте, дедалі більше усвідомлює своє поетичне покликання. 1841р. він пише російською мовою віршовану історичну трагедію “Никита Гайдай”, з якої зберігся лише уривок. Згодом він переробив її у драму “Невеста” (зберігся фрагмент “Песня караульного у тюрьмы”). 1842р. пише драматизовану соціально-побутову поему російською мовою “Слепая”. Того ж року створює історичну поему “Гамалія” (вийшла окремою книжкою 1844р.). Кінцем лютого 1843р. датована історико-побутова драма “Назар Стодоля” (написана російською мовою, відома лише в українському перекладі). У 1844 — 1845 рр. її поставив аматорський гурток при Медико-хірургічній академії в Петербурзі.

      1844р. вийшло друге видання “Кобзаря”. Усі ці твори належать до раннього періоду творчості Шевченка, коли він усвідомлював себе як “мужицький поет” і поет-патріот.

      Новий період творчості Шевченка охоплює роки 1843 — 1847 (до арешту) і пов'язаний з двома його подорожами на Україну. За назвою збірки автографів “Три літа” (яка включає поезії 1843 — 1845 рр.) ці роки життя й творчості поета названо періодом “трьох літ”. До цього ж періоду фактично належать і твори, написані у 1846 — 1847 рр. (до арешту).

      Період “трьох літ” — роки формування художньої системи зрілого Шевченка. Його художню систему характеризує органічне поєднання реалістичного і романтичного начал, в якому домінуючою тенденцією стає прагнення об'єктивно відображати дійсність у всій складності її суперечностей. У ці й наступні роки поет пише і реалістичні твори (“Сова”, “Наймичка”, “І мертвим, і живим...”), і твори, в яких реалістичне начало по-різному поєднується з романтичним (“Сон”, “Єретик”), і твори суто романтичні (“Великий льох”, “Розрита могила”, історичні поезії періоду заслання). Таке співіснування романтизму й реалізму в творчості зрілого Шевченка є індивідуальною особливістю його творчого методу. Художній метод Шевченка — цілісний і водночас “відкритий”, тобто поет свідомо звертався до різних форм художнього узагальнення й різних виражальних засобів відповідно до тих завдань, які розв'язував.

      Перша подорож Шевченка на Україну продовжувалася близько восьми місяців. Виїхавши з Петербурга у травні 1843р., поет відвідав десятки міст і сіл України (рідну Кирилівку, Київ, Полтавщину, Хортицю, Чигирин тощо). Спілкувався з селянами, познайомився з численними представниками української інтелігенції й освіченими поміщиками (зокрема, з М.Максимовичем, В.Білозерським, П.Кулішем, В.Забілою, О.Афанасьєвим-Чужбинським, братом засланого декабриста С. Волконського — М.Рєпніним, з колишнім членом “Союзу благоденства” О.Капністом, майбутнім петрашевцем Р.Штрандманом та ін.). На Україні Шевченко багато малював, виконав ескізи до альбому офортів “Живописна Україна”, який задумав як періодичне видання, присвячене історичному минулому й сучасному народному побуту України. Єдиний випуск цього альбому, що вважається першим твором критичного реалізму в українській графіці, вийшов 1844р. у Петербурзі.

      На Україні Шевченко написав два поетичних твори — російською мовою поему “Тризна” (1844р. опублікована в журналі “Маяк” під назвою “Бесталанный” і того ж року вийшла окремим виданням) і вірш “Розрита могила”. Та, повернувшись до Петербурга наприкінці лютого 1844р., він під враженням побаченого на Україні пише ряд творів (зокрема, поему “Сон”), які остаточно визначили подальший його шлях як поета.

      Весною 1845р. Шевченко після надання йому Радою Академії мистецтв звання некласного художника повертається на Україну. Знову багато подорожує (Полтавщина, Чернігівщина, Київщина, Волинь, Поділля), виконує доручення Київської археографічної комісії, записує народні пісні, малює архітектурні й історичні пам'ятки, портрети й краєвиди. З жовтня по грудень 1845р. поет переживає надзвичайне творче піднесення, пише один за одним твори “Єретик”, “Сліпий”, “Наймичка”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим...”, “Холодний яр”, “Як умру, то поховайте” (“Заповіт”) та ін. Усі свої поезії 1843 — 1845 рр. (крім поеми “Тризна”) він переписує в альбом, якому дає назву “Три літа”. 1846р. створює балади “Лілея” і “Русалка”, а 1847р. (до арешту) — поему “Осика”. Тоді ж він задумує нове видання “Кобзаря”, куди мали увійти його твори 1843 — 1847 рр. легального змісту. До цього видання пише у березні 1847р. передмову, в якій викладає свою естетичну програму, закликає письменників до глибшого пізнання народу й різко критикує поверховий етнографізм і псевдонародність. Видання це не було здійснене через арешт поета.

      Весною 1846р. у Києві Шевченко знайомиться з М.Костомаровим, М.Гулаком, М.Савичем, О.Марковичем та іншими членами таємного Кирило-Мефодіївського товариства (засноване в грудні 1845 — січні 1846 рр.) і вступає в цю організацію. Його твори періоду “трьох літ” мали безперечний вплив на програмні документи товариства. У березні 1847р. товариство було розгромлене. Почалися арешти. Шевченка заарештували 5 квітня 1847р., а 17-го привезли до Петербурга й на час слідства ув'язнили в казематі III відділу.

      Революційні твори з відібраного при арешті альбому “Три літа” стали головним доказом антидержавної діяльності Шевченка (його належність до Кирило-Мефодіївського товариства не була доведена). “За створення підбурливих і найвищою мірою зухвалих віршів” його призначено рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу. На вироку Микола І дописав: “Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати”. Були заборонені й Шевченкові книжки.

      8 червня 1847р. Шевченка привезли до Оренбурга, звідти до Орської кріпості, де він мав відбувати солдатську службу. Почалися місяці  принизливої муштри. В Оренбурзі поет познайомився зі своїми земляками Ф.Лазаревським і С.Левицьким, які стали його друзями й допомагали йому на засланні, в Орській кріпості — з польськими політичними засланцями І. Завадським, С.Крулікевичем, О.Фішером та ін. В Орську він порушив царську заборону писати. Свої нові твори він потай записував до саморобних “захалявних” зошитків. Наприкінці 1849 — на початку 1850р. він переписав ці “невільницькі” поезії в саморобну книжечку, яка згодом дістала назву “Мала книжка”. В Орській кріпості поет написав 21 твір.

      У 1848р. на клопотання Шевченкових друзів його включили як художника до складу Аральської описової експедиції, очолюваної О.Бутаковим. З жовтня 1848р. до травня 1849р. експедиція зимувала на острові Косарал. Під час зимівлі Шевченко багато малював і написав понад 70 поезій. З травня експедиція продовжувала дослідження Аральського моря, наприкінці вересня повернулася до Раїма, а звідти до Оренбурга. За проханням Бутакова Шевченка залишили в Оренбурзі опрацьовувати матеріали експедиції, де він написав 12 поезій. Там потоваришував з польськими засланцями (зокрема, з Бр.Залеським) та штабс-капітаном К.Герном, який попередив Шевченка про наступний обшук і допоміг зберегти “Малу книжку”.

      23 квітня 1850р. Шевченка заарештували за порушення царської заборони писати й малювати. Після слідства в Орській кріпості його перевели до Новопетровського укріплення на півострові Мангишлак, куди він прибув у середині жовтня 1850р. Цей новий арешт мав фатальні наслідки для поетичної творчості Шевченка на засланні: з обережності він змушений був припинити писати вірші і відновив поетичну діяльність тільки незадовго до звільнення (друга редакція поеми “Москалева криниця”). Проте, в ті роки він малював, написав кілька повістей російською мовою і розпочав щоденник. У Новопетровському укріпленні Шевченко створив, зокрема, серію викривальних малюнків “Притча про блудного сина”, яка є одним із найвищих здобутків критичного реалізму в мистецтві середини XIX ст. Загалом же, всупереч царській забороні малювати (але з негласного дозволу безпосереднього начальства) на засланні він зробив сотні малюнків і начерків — переважно пейзажів, а також портретів і жанрових сцен. Сім років перебування в Новопетровському укріпленні — чи не найтяжчих у житті поета. Тільки співчуття таких гуманних людей, як комендант укріплення А. Маєвський та його наступник І.Усков, дещо полегшувало становище безправного солдата-засланця. Після смерті Миколи І (лютий 1855р.) друзі поета (Ф. Толстой та ін.) почали клопотатися про його звільнення. Та тільки 1 травня 1857р. було дано офіційний дозвіл звільнити Шевченка з військової служби зі встановленням за ним нагляду і забороною жити в столицях. 2 серпня 1857р. Шевченко виїхав із Новопетровського укріплення, маючи намір поселитися в Петербурзі.

      У роки заслання Шевченко, як і раніше, працює в різних поетичних жанрах. Він пише соціально-побутові поеми (“Княжна”, “Марина”, “Москалева криниця”, “Якби тобі довелося...”, “Петрусь” та ін.), історичні поеми й вірші (“Чернець”, “Іржавець”, “Заступила чорна хмара”, “У неділеньку у святую” та ін.), вірші й поеми сатиричного змісту (“П. С.”, “Царі”), хоч у ці роки свідомо стримує свій темперамент політичного сатирика. Та головний набуток його творчості 1847 — 1850 рр. — лірика. Лірика й особистого плану, і рольова, в якій чільне місце займають вірші в народнопісенному дусі. За ідейно-художніми якостями і значенням в літературному процесі лірика Шевченка цього періоду — етап не тільки в його творчому розвитку, а й в українській поезії взагалі. Реалістичним психологізмом, відтворенням “діалектики душі”, природністю поетичного вислову вона випереджала літературну добу й створювала грунт для дальшого піднесення української поезії наприкінці XIX ст. (І.Франко, Леся Українка).

      Значення “невільницької” поезії Шевченка в історії української літератури обумовлене також тим, що в роки 1847 — 1850, коли після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства художнє слово на Східній Україні майже замовкло, він був чи не одноосібною активнодіючою силою українського літературного процесу. Слід проте врахувати, що Шевченкова поезія періоду заслання могла реально впливати на розвиток літератури вже після смерті автора, коли більшу частину тих творів було опубліковано в “Кобзарі” 1867р.

      Коли Шевченко виїхав з Новопетровського укріплення, прямуючи через Астрахань, Нижній Новгород і Москву до Петербурга, він (як і комендант Новопетровського укріплення Усков, який дав дозвіл на виїзд) ще не знав, що в'їзд до столиць йому заборонено. Про це поет дізнався в Нижньому Новгороді, де йому довелося затриматися на кілька місяців, поки віце-президент Академії мистецтв Ф.Толстой не виклопотав дозвіл на його проживання в Петербурзі. У Нижньому Новгороді Шевченко написав поеми “Неофіти”, “Юродивий” (незакінчена), ліричний триптих “Доля”, “Муза”, “Слава” та доопрацьовував свої “невільницькі” поезії, які переписував у “Більшу книжку”.

      У кінці березня 1858р. Шевченко приїхав до Петербурга. Літературно-мистецька громадськість столиці гаряче зустріла поета. В останні роки життя він бере діяльну участь у громадському житті, виступає на літературних вечорах, стає одним із фундаторів Літературного фонду, допомагає недільним школам на Україні (складає й видає для них “Букварь южнорусский”), зустрічається з М.Чернишевським, В. і М.Курочкіними, М.Михайловим, І.Тургенєвим, Я.Полонським, М.Щербиною, А.Майковим, М.Лєсковим та ін., з діячами польського визвольного руху — 3.Сераковським, Е.Желіговським, Я.Станевичем, Й.Огризком та ін. У ці ж роки спілкується з українськими літераторами Петербурга — Марком Вовчком, М.Костомаровим, П. Кулішем, Д.Каменецьким, В.Білозерським, Д. Мордовцевим та ін., бере участь у виданні альманаху “Хата” та підготовці до видання журналу “Основа”. Проте для Шевченка були неприйнятними буржуазно-ліберальні погляди Куліша і Костомарова (особливо на селянське питання). Справжня ідейна й особиста дружба встановилася між Шевченком і Марком Вовчком, якій він присвятив вірш “Марку Вовчку”.

      Влітку 1859р. Шевченко відвідав Україну. Зустрівся в Кирилівці з братами й сестрою. Мав намір оселитися на Україні. Шукав ділянку, щоб збудувати хату. Та 13 липня біля с.Прохорівка його заарештували. Звільнили через місяць і запропонували виїхати до Петербурга.

      У ці роки Шевченко багато працював як художник, майже цілком присвятивши себе мистецтву офорта, багато в чому збагативши його художньо-технічні засоби (1860р. Рада Академії мистецтв надала йому звання академіка гравірування). До активної поетичної творчості Шевченко повернувся не відразу: 1858р. у Петербурзі написав лише два вірші, 1859р. — 11 і велику поему “Марія”, а 1860р. — 32. Ще 1858р. почав клопотатися про дозвіл на друкування творів (після повернення з заслання окремі його поезії з'являються в російських журналах, переважно без підпису автора). Сподівався видати зібрання творів у двох томах, де другий том включив би твори, написані після арешту 1847р., однак домігся дозволу цензури лише на перевидання давніх своїх поезій. У січні 1860р. під назвою “Кобзар” вийшла збірка, яка складалася з 17 написаних до заслання поезій (з них тільки цикл “Давидові псалми” повністю опубліковано вперше). Того ж року вийшов “Кобзарь” Тараса Шевченка в переводе русских поэтов”. А 1859р. у Лейпцігу видано (без участі поета) збірку “Новые стихотворения Пушкина и Шевченки”, де вперше надруковано шість нелегальних поезій Шевченка, зокрема “Кавказ” і “Заповіт”. Видання “Кобзаря” 1860р. було сприйнято передовою громадськістю як визначна літературно-суспільна подія загальноросійського значення (рецензії М.Добролюбова, М.Михайлова, Д.Мордовцева та ін.).

      Заслання підірвало здоров'я Шевченка. На початку 1861р. він тяжко захворів і 10 березня помер. Незадовго до смерті написав останній вірш — “Чи не покинуть нам, небого”. У похороні поета брав участь чи не весь літературно-мистецький Петербург (зокрема, М.Некрасов, М.Михайлов, Ф.Достоєвський, М.Салтиков-Щедрін, М.Лесков, М.Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Г. Честахівський). Похований був на Смоленському кладовищі. Через два місяці, виконуючи заповіт поета, друзі перевезли його прах на Україну і поховали на Чернечій (тепер Тарасова) горі біля Канева.

      Смерть Шевченка в розквіті творчих сил була величезною втратою не тільки для української літератури, а для всього вітчизняного письменства і визвольного руху. Та його поезія жила, діяла, поширювалася в списках і російських та закордонних виданнях (празьке видання “Кобзаря” 1876р. включало більшість позацензурних творів поета). З 60-х рр. XIX ст. з'являються перші закордонні праці про його життя і творчість та переклади творів різними мовами світу. Шевченкова поезія і після смерті поета залишається могутнім чинником українського літературного процесу. Важко переоцінити також роль Шевченкової спадщини в розвитку не тільки естетичної, а й соціальної і національної свідомості українського народу. Творчість Шевченка стала новим етапом у розвитку естетичного мислення українського народу. Вона визначила на десятиліття вперед дальший поступ української літератури (не тільки поезії, а й прози і драматургії), прискорила український літературний процес. Шевченко, ім'я якого стоїть в одному ряду з іменами Пушкіна, Лєрмонтова, Байрона, Міцкевича, підніс українську літературу до рівня найрозвиненіших літератур світу.

      Великий вплив мала творчість Шевченка на літератури слов'янських народів (болгарського, чеського, польського та ін.), що був виразно помітним уже в другій половині XIX ст. Шевченкова поезія стала етапом і в розвитку української літературної мови. Шевченко завершив процес її формування, розпочатий ще його попередниками (Котляревський, Квітка-Основ'яненко, поети-романтики та ін.), здійснивши її синтез з живою народною мовою і збагативши виражальні можливості українського художнього слова.

      

Використано інтернет- ресурси

До Дня народження Лесі Українки

Леся Українка

Біографія для дітей у початковій школі

  Дитинство. Перші кроки.    

 1871 рік для української літератури дуже знаменитий. Цього року народилася Леся Українка, що згодом за словами Івана Франка, стала чи не наймужнішим поетом на всю Україну.     Народилася Леся Українка 25 лютого в Новгород – волинському, в славній родині косачів (Лариса Петрівна Косач - Квітка).     Батько Лесі – Петро Антонович Косач був людина освічена й для свого часу передова, а натурою лагідна та добра.

    З боку матері рід (Драгоманових)сягає в бурхливі часи козацьких війн з турецько-татарськими загарбниками. Лесина мати палко кохалася в мистецтві, невтомно збирала його зразки: різні орнаменти, тканини, вишиванки, а також пісні, казки тощо. Вона була свого часу видатна письменниця і друкувалася під прізвищем Олени Пчілки.
    Зі всіх шістьох дітей, що були в Косачів (два сини і четверо дочок), Леся найбільше вдалася в батька: і вродою, і характером, і звичками. Обидва вони були однаково лагідні та безмежно добрі, стримані, терплячі, однаково наділені виключною силою волі. Вони обоє були поблажливі в ставленні до інших, але не до себе, важко уявити, щоб вони зробили щось таке, що вважали за нечесне. Їм були огидні жадоба, зажерливість, користолюбство тощо.
    Була в них ще одна спільна риса: вони надзвичайно цінували людську гідність.
    Грамоти Леся навчилася дуже рано. Коли їй було чотири роки, вона вже дуже добре володіла читанням. А через рік Леся самостійно писала коротенькі листи до своєї бабусі в Гадяч та за кордон до дядька Михайла Драгоманова.
    Подорожі до мавки.
    Дуже рано почала Леся знайомитися з народною творчістю: піснями та художніми виробами.
    Мати возила дітей до різних сіл та містечок. Там вона зачаровано слухала веснянки, які селяни співали бодай чи не всім селом. Діти, а особливо Леся, сприймали це все з великим захопленням. Багато пісень увійшло у побут Косачів і стали там улюбленими піснями; це такі як “Подоляночка”, “Зайчик”, “Женчичок - бренчичок” та інші.

    Навесні 1882 року родина Косачів перебралася на постійне проживання до села Колодяжного, що недалеко повітового містечка Ковеля. Тут поліська народна стихія заполонила Лесю і на якийсь час повністю її поглинула. В цьому селі Леся за допомогою свого брата Михайла виконала дуже цінну роботу: записала від різних людей дуже багато пісень. Перед текстами кожної пісні наклеєна була стрічка нотного паперу з нотами мелодії тієї пісні.
    В дитячому віці була не одна цікава подорож Лесі до тих джерел, які збагатили її чудовим матеріалом, що перетворився під її чудодійним пером на високомистецькі твори. Глибоке знайомство з поліської народною творчістю дало можливість Лесі Українці написати чудовий її твір – “Лісову пісню”.

    Все, що там змальовано, їй давно уже знайомо з Полісся все те вона знала і чула ще в Колодяжному.
    Початок “тридцятилітньої війни”. Хвороба.
    До десяти років Леся росла і розвивалася, як і всі діти. Була радісна, весела, любила співати й дуже добре танцювала із братом “козака”. Коли їй виповнилося 5 років, батьки купили їй фортепіано. Вона не тільки успішно вчилась грати, а й сама бралася складати музичні твори.
    Любила Леся й серйозну роботу – господарчу.
    Вона завжди мала свій квітник і город, сама його обробляла й доглядала. Зовсім маленької – в 6 років – навчилася шити і вишивати, а згодом навіть взялася мережити батькові сорочку.
    Та скоро сталося велике горе, що потім невідступно, рік у рік, день і день аж тридцять два року, до останнього подиху, переслідувало й тихенько її мучило. Ось як розповідає її сестра Ольга:
    “… 6 січня 1881 року в Луцьку Леся пішла на річку Стер подивитися як святять воду і в неї дуже померзли ноги. Скоро потому, і від того, як тоді і думали, вона заслабла. У неї так почала боліти нога права, що вона незважаючи на те, що й тоді була дуже терпляча, але плакала від болю. Її лікували різними способами: ваннами і масажами, і нога через деякий час перестала боліти і не боліла кілька років. Але від тої пори – це початок Лесиної, як вона сама жартуючи називала “тридцятирічної війни” з туберкульозом. В той час, коли не боліла нога, почався туберкульоз у китиці лівої руки, вилікуваний операцією восени 1883 року.
    Хвора рука позбавила Лесю можливості стати піаністкою. Після руки знову почала боліти нога, туберкульоз прокинувся у легенях, а після залікованих на Карпатах та в Італії легенів на туберкульоз заслабли нирки. Хоча, як хоробро і витривало вела війну Леся, однак туберкульоз, зірвавши їй здоров‘я, звів її у передчасну могилу…”
    Що інтенсивніше наступала хвороба, то непоборнішим ставав дух, незламнішою воля і жадоба до життя. Не раз про це заявляла і  сама поетеса. Так у чудовому творі “Contra spem spero”(“Без надії сподіваюсь”) вона пише:

    Гиньте, думи, ви, хмари осінні!
    Тоне тепер весна молода!
    Чи то так ужалю, голосінні
    Проминуть молодії літа?
    Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
    Серед лиха співати пісні,
    Без надії таки сподіватись,
    Жити хочу! Геть думи сумні!

    Ці слова Леся Українка написала в свої дев‘ятнадцять років, коли свідоме життя її тільки починалось. Знаючи, що воно буде для неї тяжке, і, можливо, коротке, вона твердо поклала – іти тільки вперед, тільки з оптимістичною вірою в майбутнє і бадьорою вогнистою піснею.
    Всебічно обдарована, з тонким відчуттям музики й образотворчого мистецтва, з нахилом до засвоєння мов, Леся Українка виявила свій хист у різноманітних жанрах художньої літератури.
    Вона писала короткі прозові твори. Здебільшого це казки, оповідання, розповіді з сільського життя серед них оповідання “Приязнь”, “Над морем”, “Помилка”, “Розмова”.
    Леся Українка була талановитою перекладачкою, вона знала багато мов: російську, італійську, німецьку та ін. Вірші Гейне, Байрона, Ади Негрі, уривки з творів Данте й Шекспіра, давні єгипетські пісні у її відтворенні.

    Живучи думами про майбутнє молодого покоління, Леся хотіла вкласти його до активного діяльного життя і свою частину праці найдоступніше було це робити словом, яке не тільки зброя в боротьбі, а й засіб виховання борців. Багато таких виховних можливостей мали її поезії про мужність і нескореність. У 1884-1891рр. Леся Українка написала поезії для дітей, які об‘єднала в цикл “В дитячому крузі”. Тут вміщено твори для дошкільнят і молодших школярів. Починаються творами, що добре сприймаються навіть маленькими. Лесі в той час було 16 років. Але її прагнення пояснювалося тим, що вона сама була дитиною і жила ще враженнями дитинства. В ній жив великий педагогічний талант, вроджений хист виховательки. У вірші “На зеленому горбочку” відчувався відгомін народного забавляння, утішок, які так любили малі діти. На початку вірша хатинка “притулилася”, що як не характеристика стану дрімоти, а ось в кінці вона вже зовсім інша – розвеселена, сонячна. Від вірша віє ароматом дитинства, він близький до народних пісеньок, до того ж написаний віршованою формою, що так люблять малята, легко заучуються напам‘ять. Л. Українка написала такі вірші: “Літо краснеє минуло”, “Діти нудяться в хатині”, “Тішся дитино, поки маленька”, “Колискова” та багато іншого.
    “Лісова пісня” – шедевр Лесі Українки. Це твір про силу, життєвість, гармонійну красу і творче безсмертя народу. Рядки “Лісової пісні”, підводять до думки, що мистецтво може бути великим, лише тоді, коли вона відтворює народні діяння, прагнення до вільного і гарного життя.
    Леся Українка писала все своє життя. Останні сили покидали вже її коли вона писала казку “Про велета”. З ясним розумом, що вражав сучасників гостротою і далекосяжністю суджень, помирала Леся Українка. Сталося це 1 серпня 1913 року місті Сурамі в Грузії в оточенні рідних і друзів. Похорони відбулися через кілька днів у Києві.

    Вона прожила недовгий вік, але це було прекрасне життя людини, що весь свій хист, кожну хвилину свідомого існування віддала народові в боротьбі за його соціальне і національне визволення. Слово було для неї зброєю у боротьбі, а без боротьби вона не бачила життя. 

Використано інтернет джерела.

Стрітення Господнє

15 лютого (за григоріанським календарем; 2 лютого – за юліанським) – християни східного обряду відзначають Стрітення Господа Нашого Ісуса Христа (Стрітення Господнє).
Відзначають його в пам’ять про те, як Свята Діва Марія принесла до Єрусалимського Храму Ісуса Христа на 40-й день після його народження (згідно з Законом Божим, з часу визволення євреїв із єгипетського полону, кожне перше немовля чоловічої статі належало Богові, і його треба було приносити до храму на 40-й день після народження).

Коли Діва Марія разом з Йосифом принесла Ісуса до храму, їх зустрів там сивий старий Симеон, який чекав зустрічі з Господом вже багато років. Згідно з Євангелієм від Луки, Симеон був праведником, але він таки не повірив у можливість народження Спасителя від Діви Марії. І тоді Дух Святий напророчив йому, що він зможе вмерти лише тоді, як побачить народження Господа. Те й здійснилося – Симеон міг одержати тепер вічний спокій. Перед смертю старець Симеон сповістив, що Немовля, яке йому нарешті судилося побачити, вийде „на служіння спасіння людей”.

Звершивши все згідно з законом Господнім, Марія і Йосиф повернулися до Віфлеєму.
Стрітення відзначають на 40-й день після дня народження Ісуса Христа. Урочисто відзначати його почали з кінця V століття.

Миколай крокує по землі

Наші досягнення

Старий Новий рік

Старий Новий рік – 14 січня. Дитячі засівалки.

Традиція відзначати старий Новий рік у ніч із 13 на 14 січня виникла після 1918 року, коли було введено нове літочислення. Колись цей день припадав на 1 січня і називався днем Василя.   Для дівчат день Василя був досить важливим, вважали, що ворожіння у цей день завжди збуваються і що б не вийшло — так і буде. На день Василя відбувалися й народні обряди свята. У язичеські часи Новий рік відзначався на Русі 22 березня – у день весняного рівнодення, і пов’язано це було із землеробським циклом. Із прийняттям християнства на Русі візантійський календар почав потроху витісняти старий, і тепер уже Новий рік починався 1 вересня. Довгий час ще зберігався різнобій, і в деяких місцях Новий рік продовжували відзначати навесні. Тільки наприкінці XV століття на Русі офіційно визначили початок Нового року - 1 вересня. У 1699 р. за наказом Петра I Новий рік був перенесений на 1 січня за старим стилем, тобто на 14 січня за новим стилем. Після революції в 1918 р. більшовики "скасували" ще 13 днів у році, які становили різницю між нашим літочисленням й європейським.   Так утворилися два святкування Нового року — за новим і старим стилем.   14 січня християни вшановували найменування Христа іменем Ісус (що слід було робити на 8 день від народження дитини) та Св. Василя Великого архієпископа Кесарії Каппадокійської (IV ст.), якого вважали покровителем землеробства. Тому основною обрядодією цього дня було засівання осель українців збіжжям із відповідними примовляннями.   Із самого ранку хлопці (дівчата засівати не ходили) набирали в рукавички й кишені зерна (жито, пшеницю, овес) й, дочекавшись закінчення ранкової церковної відправи, починали засівати. Спочатку власну домівку, потім у хрещених батьків, родичів, знайомих і сусідів: "Ой роди, Боже, жито - пшеницю, всяку пашницю! Добридень! Будьте здорові. З Новим роком та Василем!... На щастя, на здоров'я, на Новий рік!". Господар щедро винагороджував (особливо перших) засівальників гостинцями й грішми. Ходили інколи і цілі ватаги з козою та вертепом. Годилося також у цей день віншувати Василів. А, загалом, це свято проводили благоговійно з церковними або домашніми молитвами.   Також у день "старого" Нового року Церква відзначає пам'ять Святителя Василія Великого, архієпископа Кесарії Каппадокійської. Виховувався у благочестивій сім'ї своєю бабусею Св. Мокриною. Після навчання в Афінах прийняв святе хрещення в Єрусалимі. Згодом повернувся до Кесарії, де 362 р. прийняв сан диякона, а пізніше був висвячений в пресвітери. По смерті Євсевія Кесарійського Василія Великого обрали архіпастирем Кесарії. Написав чимало церковних молитов та душеспасительних книг. За свої духовні подвиги отримав дар зцілення і молитвою вилікував багатьох важкохворих. Піклувався про бідних і немічних, яким влаштував спеціальний притулок - названий Василіадою. Сам же вдягав скромний одяг і вживав лише хліб, сіль та воду. Помер Василій Великий 1 січня (старий стиль) 379 р. на 50-му році життя. За переказами, нетлінні мощі Василія Великого було перевезено до Риму в Італію.   Люди вважали, що на Новий рік до оселі приходить Доля людини і поселяється в якійсь тварині чи речі, а тому пильно стежили, щоб "злий" не зашкодив цій Долі. Тому й щедро викупляли те, що "пропало" та нічого нікому не давали чи позичали (окрім вертепу та посівальників). Всі намагалися бути радісними, веселими і добродушними. Уникали на Новорічне свято сварок і намагались помиритись з усіма сусідами - адже, як зустрінеш Новий рік, так і проживеш!  Сію, сію, засіваю, З Новим роком вас вітаю! На той новий рік, Щоб ліпше вродило, Ніж торік! Сію, сію, засіваю, Вашу хату не минаю, З Новим роком йду до хати, Щось вам маю віншувати: Щоби діти всі здорові, Їсти кашу всі готові, Щоб вам була з них потіха, А нам грошей хоч півміха! -------------- Сію-вію-посіваю З Новим Роком Вас вітаю Сію щедро із долоні По долівці по ослоні Засіваю Вашу Xату Будьте радісні й багаті Сію густо перехресно На добробут Людям Чесним Промовляю з кожним кроком З Новим Щастям з Новим Роком! ---------------- Сію, вію, посіваю, з Новим роком поздоровляю! На щастя, на здоров'я та на Новий рік, Щоб уродило краще, ніж торік, - Жито, пшениця і всяка пашниця, Коноплі під стелю на велику куделю. Будьте здорові з Новим роком та з Василем! Дай, Боже! ----------------- Сієм, сієм, посіваєм, З Новим роком вас вітаєм! Сієм зерном ваговитим Добрим людям працьовитим, Не з сівалок, а з долоні, По долівці, по ослоні, Посіваєм в кожній хаті, Будьте радісні, багаті. Сієм густо, перехрестям На добробут людям чесним. Промовляєм з кожним кроком, З новим щастям, з Новим роком! --------------------- Сійся родися жито пшениця, На щастя, на здоров'я, на Новий рік, Щоб Вам вродило, краще ніж вторік. У полі зерном, у дома добром, В печі пирогами, на столі хлібами, Хай буде Ваша хата, радістю багата, Хай славиться добром, медом, пивом і вином, Хорошими пирогами та щасливими піснями, І хай сіяє Вам невступно Христова зірка шестикутна, І хай сіяє Вам щоднини Наша славна Україна! -------------------- Сійся, родися, Жито, пшениця, Горох, чечевиця, І всяка пашниця, Внизу корениста, Зверху колосиста, Щоб на майбутній рік Було більше, ніж торік. Щоб всього було доволі І в коморі, і на полі. Сію, сію, посіваю, З Новим роком Поздоровляю!   За матеріалами: newyear.rivne1.tv

Різдвяний вертеп

Різдвяний вертеп (сценарій)

Дійові особи:

Звіздар, 4 Пастушки, 2 Ангели, 3 Царі, Ірод, 2 Воїни, Жид, Жидівка, Циган, Біда, Смерть, Чорт. Усі заходять до хати з колядою "Бог предвічний народився". На передньому плані Звіздар, за ним Пастушки. Всі: Христос родився! О творіть двері, отворіть двері! Ми йдемо без стриму, Ми вам розкажем, ми вам розкажем Веселу новину! Христос родився! Звіздар (стукає тричі палицею із звіздою): Мир вкраїнській світлій хаті! Просим, ґаздо, нас прийняти Прославляти Христа-Бога... Ох, важка була дорога. Пастушок 1: Хай радість буде в вашій хаті! На хвилю просим нас прийняти, Пригода дивна нині стала: У небі зірка засіяла. Пастушок 2: Позолотила доди, гори, Ліси, далекії простори, І дивен голос розстелився, Із неба Ангел нам з'явився. Входять Ангели. Ангел 1: Де з молока тече дорога, Де безліч зір, де царство Бога, Я звідти йду і вість веселу Несу у вашу я оселю. Ангел 2: На світ цей грішний нині Прислав Господь свойого Сина. Він народився у яскині. Де бідні люди, де бидлина. Ангел 1: Не лякайтесь, не смутітесь, Сину Божому вклонітесь! До вертепу поспішайте, Сина Божого вітайте! І всім людям говоріть, Що Христос прийшов на світ! Пастушок 1: Слава Богу, мир цій хаті, Перестаньте сумувати! Ми вам новину принесли, Що всі темні сили щезли. Пастушок 2: Весь світ нині звеселився, Бо Син Божий народився, І ви, браття, звеселіться, Рожденному поклоніться! Пастушок 3: Ясна зірка засвітила, Нам дорогу возвістила Аж до того Вифлеєму — В ту країну незнайому, Де Пречиста Сина мала, Світ добром обдарувала. Пастушок 4: Ми дорогами-стежками Поспішали із дарами. Там Ангели стали в лаву Й заспівали Богу славу. Пастирі там поклонились, Богу щиро помолились І славили Бога-Сина, Що прийшла святая днина! Коляда " Во Вифлеємі нині новина " . Заходять три царі. Цар 1: Ми з далеких доріг, чужоземних сторін. Цар 2: Залишили свій почет увесь і палати. Цар 3: І з дарами оцими йдемо нового царя привітати . Жид (вбігає) : Ох, витаю ясне панство! Які благородні панове! Я щиро радий вас вітати І прислужитись вам готовий — В дорогу можу щось продати. Жидівка: І далеко, добрі люди? Може в корчмі лєпше буде? Є в нас шинка і ковбаси, Водка, піво, ананаси... Треба би з дороги сісти, Трохи випити і з'їсти. Звіздар: Забирайся, Мошку, з хати, Бо торгу не буде. Нині хочуть святкувати Усі чесні люди. Царі відходять на другий план. Жид: Ну, то купіть собі краму У моїй крамниці. Будуть тішитися ним дуже Ваші молодиці! А як грошей забракує, То Моісєй Якович вам радо заборгує. Пастушок 1: Ти наразі заборгуєш, А потому не даруєш, Людей з хати виганяєш І маєтки забираєш. Пастушок 2: Гей, спровадьте жидів з хати, Ми не хочем торгувати. Жид: Що?! Жида з хати виганяти, Мошка в плечі випихати? Щоб до вас Біда прийшла, Щоб вам Циган коні вкрав, Щоб вас Чорт у пекло взяв! Чорт: Хто мене тут поминає, Хто мене не забуває? Там де бійки, сварки, крики, Там мої грають музики! Де нишпорять шахраї, Там товариші мої. А де всякі чарівниці. Там мої рідні сестриці. Бо я жвавий і моторний, Тілько що я трохи чорний. Тому й ім'я таке маю — Чортом мене називають. Біда: А я — ваша Біда, Я вас всіх віддавна знаю! Я вас мучу, пригинаю, Відбираю ваші статки, Не лишаю на вас й латки! Сію вам у душі страх! Сила в мене є в руках! Циган (заходить): Добрий вечір, ґаздиноньку! Слава Богу, що покликали... Бо мороз надворі (нюх, нюх) , Ой, як смачно салом пахне У вашій коморі! Я є циган щедрий, У мію робити, Кую, дую та й краду, В мію ворожити. Можу навіть жінку вкрасти, У кого є файна. Можу коника гнідого Вивести з і стайні. Можу ложку підгострити, Голос підкувати, А як дасте кусень сала — На скрипці заграти. Чорт: Добре, цигане і жиде, Так треба робити, Я подбаю, щоб вам в світі Було добре жити. Ану, цигане, заграй Хоч би на гармошці, А я з Мошком та Бідою Погуляю трошки. Чорт, Жид, Жидівка та Біда танцюють циганочку. Пастушки: Боже, Боже, поможи Позбутися цієї сатани. З'являються Ангели, нечиста сила відходцть вбік. Ангел 1: Мир вам, браття мої милі, Тут слабкі пекельні сили. Нічого ся не лякайте, Тільки віру в Бог а майте. А хто Бога споминає, То там місця Чорт не має. Ангел 2: Бог мене сюди послав, Щоб я вас охороняв. Стеріг і в хаті, і на полі Людей від всякої недолі. Хто горілки не буде пити, Бари буде обминати, Жінку, дітей шанувати — Той завжди щасливий буде, Й любитимуть його люди. Жид (до Цигана) : Чуєш. що воно сказало? Щоб хлоп пити перестало! А як хлоп не буде пити, З чого Мошко буде жити? Чорт (до Мошка) : Не журися, любий свате, Я буду людей цькувати, Щоб на нашу йшли дорогу, Менше щоб молились Богу, Один одного щоб били, Добре щоб горілку пили, Отоді ми будем жили. Ангел 1 (до Чорта): Йди геть від них нечиста сило! Звіздар: Геть, шубавці, з хати! Жид: Ну-ну-ну! Я вам, гайдамаки, ще свого докажу, Я про вас усіх Іроду розкажу! Циган, Чорт і Мошко втікають, за хвилю входить цар Ірод з воїнами. Воїн: Чого тут шум, чого всім треба?! Ірод: Що за крики тут у хаті, Я вас хочу запитати. І скажіть також мені, Хто за люди ви такі? А то зараз всім від мене Страшна кара буде. Жид: Найяснійший, світлий царю, Вони слугу твого вірного зобиджають, А тебе тут зневажають! Кажуть, що іншого царя мають. Пастушок 1: Ти є цар, та тільки земний, А вродився цар таємний, Що буде понад царями, Над землею, небесами. Пастушок 2: То не цар, то вічний Бог, Що панує без тривог! Ти боїшся того Бога, Бо лиха твоя дорога! Ірод (грізно): Що?!! Жид: Мій Царю, вони тут повідають Про такії вісті, Що цар світу народився... В Вифлеємі місті! Ірод (до воїна) : Який там цар?! Що він плете? Воїн: Мій царю, кажуть , що новина — Що породила Діва Сина. (Здивовано) : Месію начебто — Царя усього Світу! Обіцяного в Заповіті. Ірод: Ха-ха! Зуміли розсмішити! Воїн: Царю мій, прийшли зі Сходу мудреці, Котрим відомо, що родився новий Цар, Новий Землі Володар. Ірод: Хто? Що? Месія? Цар? Ти щось, певно, недочув! Ану зараз же, мершій Поклич зі Сходу мудреців! Царі: Ми царі зі Сходу У твій край приходим, Поклонитись тій Дитині, Що родилась в Палестині. Цар 1: Я — цар єгипетського роду, Де мій народ з давніх-давен Пророкував і проповідував, Що має народитись Божий Син — Спаситель світу. Побачив я зорю й дари з собою взяв, Щоби малий Ісусик їх прийняв. Цар 2: Я — цар індійського народу, Де мій народ по горах і лісах блукає, Різних богів собі шукає. А сьогодні Ангел мені сповістив, Що Христос ся народив. І я дари з собою взяв, Щоби Ісусик їх прийняв. Цар 3: Я — цар грецького народу, Я не боюсь нічого зроду. Мій народ по морях гуляє І Бога-Зевса величає. А на Сході зоря засіяла І дорогу мені показала. І я дари з собою взяв, Щоби Ісусик їх прийняв. Ірод: Що ж, ідіть, ідіть у Вифлеєм І царю вклоніться, А назад будете йти — Сюди поверніться. Вкажете і мені путь, Куди іти треба, Бо вклонитися йому В мене є потреба. Царі виходять. Ірод: Відколи я вчув оцю новину, Що новий цар народився, Не маю спочину. Я не можу цього знести! Я зітру цього Месію, Бо трон мій царський Забрати він не сміє! Воїни! Всіх дітей в краю зібрати, Всіх дволітніх постинати! Кожен хлопчик до двох літ Хай загине! — Так зробіть! А між ними певно й Він, Знайде свій смертельний згин. Воїн: Твій наказ святий для нас, Ми виконуєм в цей час. Ірод: І мале дитя в яскині Мусите знайти ще нині! Бо інакше — всім вам смерть! Смерть: О! Хтось закликує за мною, Готова я усіх стинать косою! Ірод: Смерте люба. Смерте мила, Т и завжди мені служила, Всіх косила ворогів, Всіх — кого я повелів. А тепер скоси Отого, Що в вертепі народився, З Пречистої воплотився. До воїна: Гей солдати мої вірні! Воїн: Ми тут, царю! Ірод: Ну то що? Всі діти вбиті? Воїн: Так, мій царю! Ангел 1: Не тішся, Іроде лукавий, Нажився ти лихої слави. Ніщо безкарно не пройде, Ніщо безслідно не зникає, І над катом кожним лютим Меч долі звисає. Ангел 2: Знай же, Іроде лукавий, — ось тобі новина: Межи дітьми не убили ви Божого Сина! Ірод (з розпачем) : Що?!! Бунт, зрада!!! ( Оговтавшись): О Смерте, Смерте моя мила, Ти всякий бунт ущент душила! Прилинь, махни косою раз і вдруге, Нехай згинуть з світу усі добрі люди! Смерть (немов відлуння) : О -го-го-го! Ні, синку, нам їх не здолати. Тож зупинись й ходи зі мною У темряви і вічності палати. Бо мале Дитя в яскині Має владу в світі нині, Мушу я Йому служити, А тебе я маю вбити. Чорт (захекано): Пройшов-я тисячі доріг, Стоптав я тисячі чобіт, Аж поки долетів сюди. (Нюх, нюх) Ха-ха! О, тут вже чую грішну душу! Її з собою взяти в пекло мушу! Чорт приступає до Ірода. Ірод: Гей, сторожа! Смерть (відганяє косою воїнів) : Вона вже не поможе. Ірод; О Смерте, Смерте моя мила! Зостав мене, я жити хочу — Усю тебе я озолочу! Смерть: Від мене не відкупишся ти злотом, вражий сину, Пішли зі мною в домовину! Чорт: Ходім, ходім, мій любий царю, Тебе в смолі я покупаю! Ходім зі мною в пекло, Там нам з тобою буде тепло! Смерть косою за шию забирає Ірода, Чорт підштовхує його рогачем. Ангел 1: Поборено зло, лютий цар відступив, Звалив його спільний до волі порив. Хай згода й любов поміж вами панує, Хай справами вашими серце керує, Хай злоби і заздрості згине отрута, Щоб Ірод ніколи не зміг повернутись! А нині ми разом Ісуса вітаймо І славу во віки Йому заспіваймо. Коляда " Небо і земля нині торжествують " . Ангел 2: Прощавайте, добрі люди, Вже спокій від нині буде. Щиро Господа благайте, Своїх діток научайте. Щоб до церкви всі ходили, Щиро Богу ся молили, Здержуйтеся від пустоти, Не робіть батькам гризоти. Ангел 1: В хаті клопіт не ведіть. Із сусідами, звичайно, Не сваріться, бо не файно. Кожен з вас запам'ятав, Як гірко Ірод умирав. Він не хотів по правді жити, Бога не хотів любити, Все в гріхах бенкетував, Чорту душу продавав. Ангел 2: Шляхом Ірода не йдіть, До Бога ся поверніть — То вас Бог буде любити, Буде вас благословити, Пошле вам щасливу долю І удома, і на полю. Пастушок 1: Добре сталось, слава Богу, Тож збираймося в дорогу! Пастушок 2: Але заки вийдем з хати, Треба щастя побажати. Пастушок 3: Дім добром обдарувати. Пастушок 4 (урочисто говорить і засіває): Віншуєм вам нині, усі добрі люде, Нехай поміч Божа завжди з вами буде. Хай кожної днини, кожної години Бог благословить вас, біда нехай загине! Бувайте здорові разом з діточками, Хай смутку і горя не буде між вами, Худібка і джмілка нехай виростає, А град, вогонь, туча — нехай вас минає. Нехай добре родить жито і пшениця, Усякеє збіжжя, усяка пашниця. Христос ся рождає! Жид (вбігає, захекано) : Зачекайте, зачекайте, Ви так просто не втікайте, Ви так просто не ідіть, Як прийшли, то шось просіть. Господарі тут — хороші, Вони мають грубі гроші: Є доляри, троха гривні — Вони дати нам повинні. Але гроші, щоб носити, Треба випить, закусити: Тра' горілку, треба ш-шнапс-с, Шоб ми пам'єтали вас! А ше ковбаси і сала, Шоб нас не лишилось мало, А ше піввідра салату, Шоб дійшли ми в крайню хату, І конхвети в чоколяді, Шоб дівчата були раді. Як нам всьо тово даєте — Проблем мати не будете, Буде як і буде з ким, Буде де і буде чим. Буде вам усе вестися, Приростати і нестися: Гроші, діти й пацючки — І великі "зірочки" (для військових) Гроші, діти і пацята — Все привалить вам у хату. Й буде всьо nаtürlich gut Аlles, аllеs nісht kарut! Ангел 1: Прощавайте, мир в цій хаті, Щасливі будьте і багаті, Майте волю добру, гожу, Тільки вірте в ласку Божу! Ласка Божа вас спасе, Край і нарід піднесе! Звіздар: Ми на тому, добрі люди, Коляду кінчаєм, Щастя-долі цьому дому Щиро всі бажаєм! Виходять з колядою "Возвеселімся всі разом нині".

Джерело: http://www.rizdvorazom.org.ua/ukr/tradition/wertep/scenario/

Як у нашій родині святкують Різдво

              

     Україна здавна вирізнялася силою віри у Бога і масштабністю релігійних святкувань.
     Ще з дитинства пам'ятаю солодкий дух Різдвяних свят. Якось старий сусід розповів, що час народження Спасителя приблизно п'ять тисяч років від створення світу. Тоді на небі засяяла нова зірка, яка і сповістила людству про народження Христа.
     Різдво Христове православною церквою святкується сьомого січня. В Україні це свято набуло суто родинного характеру. У такий морозний святковий вечір люди намагаються збиратися усією родиною під одним дахом. Наша родина збирається в бабусиній хаті, де пахне піччю та зеленою ялинкою, свіжим хлібом і кутьою. Цього вечора усі забувають про якісь непорозуміння і сутички, вибачають один одному неповагу і кривду. Уся родина активно готується до ушановування такої визначної події.
     У Святвечір до святкового столу подають дванадцять обов'язкових пісних страв, які мають і певну символіку. Наша вечеря починається запалюванням свічок і читанням молитви. Далі святкування продовжується куштуванням запашної куті з однієї миски та інших страв. Але найбільше Різдво мені подобається тим, що зранку після святкування ми вітаємо один одного і даруємо подарунки.